— Ой, Ганно, та що ж ти... — ніяково мовив Г’ю і незграбно розпростер руки, а Ганна мимоволі притиснулася до нього.
Він не з тих людей із природним даром обійматися, бо ж надто високий, кістлявий і неповороткий для таких ніжностей. Та водночас хороший і добрий, а ще він — Г’ю. Ганна, втупившись обличчям у шовковий декорований закот його халата, голосила, як дитя, а її живіт незручно втиснувся між ними.
Згодом її ридання перейшли у квиління, потім — хлипання, і насамкінець — стали тремтливим диханням. Ганна опанувала себе й відійшла від Г’ю. Витираючи очі й окуляри, вона здригнулася від сорому, бо забруднила дуже дорогий, призначений тільки для «сухого» прання, одяг.
— Вибач, — мовила вона хрипким голосом. — Я не хотіла... Боже, твій прекрасний халат. Вибач, Г’ю. — Вона шморгала носом і ковтала сльози. — У тебе є серветка?
— Ось, — відповів Г’ю і простягнув їй випрасувану лляну хустинку з ініціалами «Г. Е. Б.» у куточку. Ганна навіть не запримітила, де він так швидко її взяв. Вона вагалася, бо вдома використовує паперові серветки, але зрештою висякалась і зрозуміла, що тепер не зможе повернути її. Мить повагавшись, поклала її до кишені, щоб вкинути в кошик для білизни, коли піде до ванної кімнати.
— Ліпше? — запитав Г’ю, і Ганна кивнула.
То була правда, але не зовсім. Їй нагально треба було виплакатися. Їй справді полегшало від цього — таке моральне очищення не порівняти з жодною розмовою. Та, з іншого боку, нічого не змінилося. Усе так само жахливо, заплутано й невиправно, як і тоді, коли тільки ввійшла до цієї квартири.
— Проходь до вітальні й сідай, — мовив Г’ю. — Я заварю чаю, а потім ти розповіси мені про все.
ЧЕРЕЗ ПІВ ГОДИНИ ГАННА сиділа на білому оксамитовому дивані у вітальні, підібгавши під себе ноги в капцях і накинувши на них ковдру. Г’ю підпер голову руками.
— То він зізнався? — недовірливо запитав Г’ю. — Справді сказав, що вбив Ейпріл?
— Прямо не сказав, — мовила Ганна, сама не вірячи своїм словам. — Але я запитала, а він відповів... — Вона замовкла, ковтнула й через силу повела далі: — Він спитав: «А ти як думаєш?» А потім розсміявся.
— О господи, — жалібно озвався Г’ю, а потім підвів голову й насуплено глянув на Ганну. — Краще б... Господи, краще б я нічого не казав тобі про ті звуки.
Ганна похитала головою.
— Г’ю, ні. Боже, ні. Якщо це правда... — Вона притихла. Не змогла промовити ті слова. Натомість відчула, що тоне, й ухопилася за соломинку: — Г’ю... а це точно був він? Чи, може, прибиральниця? Можливо, ти чув якісь інші звуки?
Однак Г’ю похитав головою. Здавалося, він враз постарів на десять років, намагаючись змиритися з тим, що розворушив.
— Ні, — прошепотів він. — То... то був він, Ганно. Я чув через стіну, як він з кимось говорив. То був Вілл.
Ганна усвідомила, що її остання надія померла. Відчуття було таке, ніби вона висіла над прірвою й щодуху трималася за стерту мотузку, а тепер обірвалася остання ниточка. Він був там. Він направду був там. І брехав їй понад десять років — упродовж усіх їхніх стосунків.
— А чому ти нічого не казав раніше? Чому нікому не розповів? — зрештою запитала вона й тільки тоді почула, що мимоволі в її словах з’явилися докірливі нотки.
Однак Г’ю лише жалібно похитав головою, ніби погоджувався зі звинуваченнями у свій бік.
— Бо він мій друг, Ганно, — відповів Г’ю зламаним голосом. — А ще я не думав, що ті звуки бодай щось значили. То був Невілл. Ти побачила, як він вийшов зі сходів, ми обоє побачили. Ніхто ж не міг потрапити туди за кілька хвилин. То хіба важливо те, що Вілл приїхав на кілька годинок раніше, ніж сказав? Та й ніхто мене не питав. Ніхто не спитав: «Ти чув, як твій найкращий друг повернувся в такий час, який може вщент зруйнувати його алібі?» Я ніколи не збрехав би навмисно, Ганно, ніколи. Але йти до поліції із цим... коли всі вважали Невілла винним...
Г’ю притих, зняв окуляри й сховав обличчя в долонях. Ганна із жахом подумала, що він, мабуть, так само шокований, як і вона. Вона втратила чоловіка. Він — найкращого друга.
Ганні знову на очі набігли сльози, вона зціпила зуби. Не можна розридатися знову. Вона мусить опанувати себе.
Їм разом треба подумати, як бути далі.
— Він не намагався зупинити тебе? — запитав Г’ю.
— Намагався, — мовила Ганна, не ймучи віри своїм словам. — Він... він погнався за мною. Але перечепився об стіл. Не уявляю, що було б, якби таки наздогнав.
Перед очима постала картина: худі міцні руки Вілла стискають Ейпріл за горло...