Ганна здригнулася від шоку — такого, ніби на неї вилили крижаної води: щоки обсипало жаром, а дихання пришвидшилося.
Вона швидко прогнала те видиво. Зараз воно геть недоречне. Як і всі розмисли про ті події. Їй треба рухатися далі.
— Гаразд, — мовив Г’ю, підвівся й побрів в інший кінець вітальні, до красивих панорамних вікон, з яких видно вулицю. Потім провів рукою по волоссю. — Гаразд. Тепер треба подумати, що робити далі. Вілл знає, що ти поїхала сюди?
Ганна хитнула головою:
— Ні.
— А твій телефон — він може якось відстежувати тебе? Вимкни геолокацію.
— Не можу. — Ганна порилась у кишені й дістала розбитий телефон. Тепер екран зовсім потемнів, став чорнющим і геть нечитним. — Я побила його зранку. Він остаточно здох. Хай там як, я не думаю, що це проблема. Вілл не мав... — Вона ковтнула, вдихнула й спробувала договорити: — Вілл не мав причини...
Вона знову притихла. Виявилося, ці слова важко сказати: до сьогодні її чоловік не мав жодних причин шпигувати за нею.
Їй не вірилося, що вони з Г’ю розмовляють про це.
Найбільше у світі вона хотіла почути Біллів голос, його здивований сміх: «Ти що, здуріла? Звісно, я не вбивав Ейпріл». Та натомість почула холодне брутальне: «А ти як думаєш?»
Ганна сховала обличчя в долонях. Новембер мала рацію. Їй не впоратися самотужки. Усе зайшло задалеко, стало надто небезпечним. Хай якою є правда, Ганна мусить поділитися інформацією з відповідними органами. Думка про такий вчинок не тішила, але й певною мірою дарувала полегшення: вона нарешті перекладе цей тягар на інших. Понад десять років Ганна відштовхувала ці сумніви подалі, відкидала відчуття, що того вечора щось було не так. Час визнати правду.
— Думаю... думаю, що треба йти до поліції, — мовила вона. — Г’ю, можна зателефонувати з твого телефона?
— Звісно, — відповів він, але, очевидно, ця думка гнітила його, як і Ганну. — Якщо хочеш, я теж поговорю з ними. Тільки зважай: коли зателефонуєш їм, вони певно захочуть, щоб ти прийшла до відділка й надала письмові свідчення. Не хочеш спершу довести себе до ладу? Ти геть знесилена.
Ганна опустила погляд на себе — на вим’яті штани й закривавлені ноги в позичених капцях. Вона хотіла якнайшвидше зателефонувати до поліції та покінчити з усім. Та водночас розуміла, що Г’ю має рацію. Розворушивши все, вона навряд зможе сказати: «Повернуся через кілька годин, треба сходити в душ».
— Гаразд, — мовила Ганна. — Чудова думка.
У її животі гучно забурчало. Умить вона усвідомила, що мало не непритомніє з голоду.
— А взагалі, можна я... можна я з’їм тост?
Г’ю кивнув.
— Звісно. Ходімо на кухню. Я щось приготую.
ДЕСЬ ЧЕРЕЗ ПІВ ГОДИНИ Ганна зайшла до розкішної мармурової кімнати й побачила перед собою наповнену й оповиту парою пінну ванну.
Вона вагалася, бо ж хотіла швидко прийняти душ, а потім одразу поговорити з поліцією.
На годиннику вже, мабуть, десята ранку.
Проте було би безглуздо зливати воду з уже наповненої ванни.
Ганна відставила чашку із чаєм, скинула із себе штани, футболку й білизну, роззулася й обережно залізла в теплу воду.
Їй стало неймовірно добре. Пишна густа піна пахла чимось пряно-цитрусовим. Навіть болісне пощипування в стопах не затьмарило задоволення: ванна — саме те, чого Ганна так потребувала. Вона заплющила очі, і сльози, які стримувала впродовж останньої години, закололи під повіками. Однак піддатися емоціям не могла. Мусила залишатися сильною, піти до поліції та розповісти все, що знала — заради Ейпріл і Новембер, які, зрештою, заслуговували на справедливість, а ще заради Невілла, Раяна, Емілі й усіх, хто живе із важезним тягарем потенційної провини.
Гнів прийде згодом. У глибині душі Ганна відчувала розпечену до білого жару лють, яка поглине її після всього. «Та як ти міг?!» Вона хотіла б затрясти Вілла, плюнути в нього, ударити.
Можливо, це і був би її рятунок од відчаю.
Лежачи у ванні, вона чітко уявляла, як усе сталося.
Вілл повертається до Оксфорду раніше й перелазить через стіну за клавдом, щоб не йти довшим шляхом через головний вхід. А потім, спланувавши все заздалегідь або вирішивши спонтанно, рушає не до своєї кімнати, а до Ейпріл.
Можливо, Ганна не замкнула дверей, коли йшла до бару. Ніби й зачиняла, однак через десятиліття не певна. Або, можливо, Ейпріл уже там, зустрічає Вілла, а той каже: «От бачиш, я вернувся заради тебе. Ти важливіша для мене, ніж моя мама».
А потім... що? Сваряться? Ні, не сваряться, інакше хлопці знизу почули б. Певно, тихенько сперечаються крізь зуби. Або, можливо, Вілл уже в кімнаті, а Ейпріл ще не прийшла з бару. Він щось побачив. Результат тесту на вагітність.