— Готова? — запитав він, і Ганна кивнула, хоча насправді почувалася геть не готовою. Вона вгледіла в його руках ключі від автівки й насупилася.
— Ми машиною?
— Так. Вони сказали, що зможемо припаркуватися на місці. Не хочу, щоб ти зараз стовбичила під дощем і чекала автобус. Вигляд у тебе й досі не дуже.
Вона насуплено кивнула. Та нехай. Зараз нічого не важить, окрім дитини. Треба триматися заради неї.
О господи, невже вона справді це зробить?
Її знову охопила млість. Г’ю стривожено взяв її за руку. — Ганно? Ганно, як ти, сонце?
— Усе гаразд, — мовила вона, зціпивши зуби.
Звісно, то була брехня, але вона стане правдою одразу після розмови з поліцією. Бо хай якою є реальність, хай що тепер відбувається — Новембер мала рацію. Лише так Ганна вбереже й захистить себе.
В АВТІВЦІ ГАННА СПЕРЛАСЯ головою об вікно. Вона почувалася не просто втомленою, а виснаженою — горем, страхом і шоком. Цей стан видався їй напрочуд знайомим, нагадав про ті дні, коли вона, знервована й невиспана, витримувала один допит за іншим, німіла від пекучого жаху, трималася лише на поганому чаї та ще гіршій каві, знову й знову відповідала на запитання поліціянтів, які прискіпливо вишукували невідповідності та пропущені факти в її свідченнях. Думка, що їй знову доведеться пройти через цей жах, викликала млосну нудоту. І можливо, саме тому зараз Ганні було ще гірше, ніж тоді. Вона пережила такі часи — і заради чого? У в’язниці померла невинна людина.
І тепер Ганна наміряється повторити все те, але цього разу, щоб звинуватити батька своєї ще не народженої дитини.
У її голові вигулькнула картинка: Вілл притискає губи до її маківки, а вона тулиться до нього й чує стугін низького й ніжного голосу в його грудях: «Я кохаю тебе».
Ганну різко занудило.
— Усе добре? — запитав Г’ю, а вона хитнула головою. — Може, вип’єш трохи води? У тебе, мабуть, зневоднення.
Він показав на пляшку у дверцятах, і Ганна кивнула. У роті стояв жахливий присмак — як після похмілля. Можливо, хоч від води поліпшає. Проте ні. Вона зробила великий ковток, але відчула, що вода, як і все інше, з нудотним хімічним смаком, а тому закрутила корка й поклала пляшку на дверцята.
Ганна заплющила очі, сподіваючись на темряву й забуття. Двигун загудів, а через кілька секунд Г’ю ввімкнув передачу. Вони плавно полинули в морок.
ЧЕРЕЗ ДЕЯКИЙ ЧАС Ганна розплющила очі. Вона не спала, радше дрімала, намагаючись позбутися того дивного відчуття сп’яніння перед прибуттям до поліційного відділка. Шум вулиць уже стих. Здавалося, вони їхали дуже довго, довше, ніж треба.
Ганна через силу сконцентрувалася на дорозі попереду й дещо усвідомила: це вже не Единбург. Тепер вони їхали вузькою сільською дорогою. Тут не було жодних ліхтарів, лише яскраві фари автомобіля Г’ю освітлювали низькі живоплоти обабіч. Ганна не впізнала цієї дороги, але, глянувши на темні обриси пагорбів, подумала, що вони рухаються на захід, до Бервіка.
— Г’ю? — обізвалася Ганна. Вона випросталася, насунула окуляри на носа й роззирнулася, намагаючись зрозуміти, де вони. Гіркий присмак не зник, горло пересохло, а голос схрип. — Г’ю, що відбувається?
Г'ю скорчив винувату гримасу.
— Вибач, ми щойно виїхали за Единбург. Я, певно, ввів неправильну адресу в навігаторі. Він добряче поводив мене околяса, і я лише згодом усвідомив, що наробив. Ми вже вертаємося назад. Вибач, дуже нерозумно з мого боку. Просто не хочу розвертатися на цій вузькій дорозі, треба ще трохи проїхати й знайти поворот.
Ганна знову зручно вмостилася на кріслі й мовчки дивилася на темний шлях. Однак згодом дещо зауважила: вони минули одну польову дорогу, потім ще одну... Вона відчула, як крізь густий туман утоми підкрадається тривога.
— Г’ю? Може, розвернешся? Ця дорога, здається, веде тільки далі. Глянь, он уже будинок наступний. — Ганна вказала на будівлю, але Г’ю не сповільнився, а промчав повз неї.
— Не хвилюйся, — спокійно відповів він. — У мене спланований інший маршрут.
Ганна кинула погляд на навігатор на приладовій панелі. Він був вимкнений.
Вона стиснула телефон у кишені, але пригадала, що той поламаний. За мить хворобливе тремтіння пробрало її аж до кісток.
— А скільки нам ще їхати до відділка? — запитала вона.
— Ой, та не дуже довго, — відповів Г’ю. — Десь хвилинок двадцять.
Ганна глянула на годинник на приладовій панелі. Усе пливло перед очима, було складно розгледіти бодай щось, однак вона примружила очі й зосередилася. На екрані світилися цифри 16:41. Вони вже їхали понад пів години.