— Ми запізнюємося, — мовила вона.
— Мені здалося, що час їх взагалі не хвилював, — пояснив Г’ю. — Але якщо ти переживаєш, можеш зателефонувати й попередити їх.
— Я не можу, — відповіла Ганна, намагаючись говорити спокійно. — Телефон розбитий. Пам’ятаєш?
— Ой, точно, — безтурботно озвався Г’ю. — Нічого страшного. Ми вже майже на місці.
В автомобілі, що невпинно мчав крізь темряву, залягла німа тиша. Ганна прислухалася до дихання Г’ю та чула лише власний пульс у вухах. Місцевість ставала дедалі безлюднішою. Годинник на панелі відраховував хвилини: 16:47, 16:49, 16:50... Вона відчула млосний лоскіт у шлунку. Що діється? Г’ю не хоче, щоб вона йшла до поліції?
— Г’ю, — повторила вона й цього разу почула напругу у своєму голосі. — Г’ю, розвертайся.
— Заспокойся, — відповів Г’ю рівним, галантним, втішним голосом. Ганна подумала, що саме так він, мабуть, розмовляє з пацієнтами. — Ми вже під’їжджаємо.
Ганна подивилася на профіль його обличчя в тьмяному світлі приладової панелі. Яка дивна млявість: важка голова, думки повільні, наче вона ніяк не може прокинутися, наче опинилася в якомусь нескінченному кошмарі. Звідки, звідки така втома? Може... Вона поглянула на пляшку з водою у дверцятах і пригадала її дивний смак, такий самий, як у того жахливо солодкого чаю. Раптом її тілом пробігся лихоманковий страх.
«Щось не так».
«Щось не так».
Хвилини й далі спливали. 16:52. 16:57. 17:00...
Поволі, тамуючи нестримну нудоту, Ганна усвідомлювала правду. Г’ю не віз її до поліції. Він навіть не телефонував до відділка.
Натомість накачав її чимось, а тепер везе невідомо куди, далеко від Единбурга.
Вона не розуміла чому.
Г’ю не міг убити Ейпріл. Не міг. Він завжди був поруч: з моменту, коли Ейпріл пішла з бару, і аж до того, коли вони знайшли її тіло. Ганна завжди знала, що тільки йому може довіряти цілком.
То що ж він робить? І чому?
Вона знову пригадала слова Новембер і її наполегливий тон: «Будь ласка, не роби нічого, поки не поговориш з поліцією».
«Але я була впевнена в Г’ю, — хотілося голосити. — Г’ю був єдиною людиною, на яку я могла покластися. Г’ю завжди був поруч».
Нараз Ганна все зрозуміла.
Перед її очима постала вся картина: чітка, жахлива, кришталево-прозора. Картина, яку вона силкувалася побачити й пригадати так багато років.
Бачить відчинені двері.
Бачить Ейпріл, розпростерту на килимку, на її шкірі сліди теракотового макіяжу.
Чує власні крики, чує, як Г’ю женеться сходами, бачить, як він підбігає до Ейпріл і перевіряє пульс.
Бачить, як він схиляється над нею та з відчаєм робить їй масаж серця. «Іди! — засапано вигукує він. — Ганно, заради бога, біжи й поклич на допомогу».
Вона була такою дурепою...
А тепер замкнена в машині з убивцею, ненародженою дитиною в животі й розбитим телефоном.
Однак здаватися Ганна не збиралася. Вона вдала, ніби безтурботно дивиться у вікно, а насправді розглядала пасажирські дверцята. Зачинені. У будь-якому разі можна смикнути ручку, але Г’ю це помітить. Якщо ж вибратися з машини не вдасться, то він усе зрозуміє. Найкращий варіант — підіграти йому. Заколисати хибним спокоєм, поки...
Однак не варто й думати про таке. Має бути якийсь вихід, шанс, щось, чим вона може скористатися. Вона не збиралася померти тут, не намірялася дозволити померти дитині разом із собою. Думай, Ганно, думай.
Чим можна скористатися для самозахисту? Ганна одразу згадала, що не має навіть ключів, і відчула нудоту через таку свою дурість. Нема нічого. Ані сумки, ані гаманця. А в цих в’єтнамках вона ніяк не втече — надто ж з огляду на те, що вона на шостому місяці вагітності, а Г’ю має довгі стрункі ноги крикетиста.
Нема нічого, окрім зламаного мобільного.
Її думки зачепилися за спогад, що заховався в нетрях пам’яті. Спогад про те, як Г’ю безтурботно запитав: «А твій телефон — він може якось відстежувати тебе?»
Тоді Ганна вірила, що Г’ю захищав її від Вілла. Однак тепер розуміла: він думав про себе. Уже тоді все планував, знав, що повезе її невідомо куди, а тому переконався, що ніхто не відстежить її геолокації. Свій телефон він теж вимкнув. Навіть про навігатор не забув.
Вона показала йому побитий телефон, а Г’ю... Г’ю кивнув і повірив. Але все трохи не так. Екран справді побитий, але сам пристрій працює. Ганна без проблем оплатила телефоном поїздку в таксі. Г’ю цього не знав. А отже, вона мала крихітну, геть крихітну надію. Телефон — єдине, про що не знав Г’ю. Та як скористатися ним без справного екрана? Ба більше, як зробити це непомітно?