Ганна занурила руку в кишеню позиченої куртки, намацала тверду знайому форму мобільного, провела пальцями по кнопках, відчула потріскане скло.
Вона знала, що з деяких телефонів можна викликати поліцію, навіть не розблоковуючи їх. Колись бачила у твіттері відео, де жінка показувала, що на айфоні для цього треба натиснути бічну кнопку й кнопку гучності. Чи кнопку ввімкнення? Хай там як, але пристрій може автоматично зателефонувати до служби екстреної допомоги. На відео, однак, лунав гучний попереджувальний сигнал про дзвінок до поліції. Ганна могла б вимкнути звук, та не знала напевно, чи налаштування гучності причетні до того сигналу. Якщо це спеціальна функція безпеки, яка попереджає користувача, що той набрав 999, то, мабуть, звук пролунає в будь-якому разі.
Чи варто ризикувати?
Вона глянула на Г’ю. Той спокійно дивився на дорогу, не виказуючи жодного занепокоєння.
Якщо під час дзвінка до поліції з її телефона пролунає сигнал, Г’ю дізнається, що він працює, та знайде спосіб спекатися його. Щодо цього Ганна не сумнівалася.
Ні, вона не могла скористатися цією функцією.
Господи, якби ж Г’ю мав рацію! Якби ж Вілл справді відстежував її. Ганна заплющила очі, уявляючи свого чоловіка, що мчить на мотоциклі за автівкою і змушує Г’ю зупинитися. Від таких думок горло стислося, її почали душити сльози. Але не можна плакати — бо якщо почне, то вже не спиниться. Вілл не прийде. Вона мусить урятуватися самотужки. Але Вілл... Вілл — єдиний, кому вона могла б зателефонувати.
Раптом вона мимоволі здригнулася.
— Змерзла? — невимушено запитав Г’ю. Ганна похитала головою.
— Ні, пусте, просто мурахи.
Насправді то було не пусте. То була надія.
Тепер їй треба бути дуже й дуже обережною. Потрібен умілий розрахунок і спритність, а ще винахідливість, щоб дібрати слова і правильно їх сформулювати.
Ганна відчувала заспокійливу вагу телефона на своїй долоні. Вона поклала палець на бічну кнопку.
— Г’ю, — мовила вона.
— Так? — озвався він, не відриваючи очей від дороги. Вони вже їхали дуже далеко від Единбурга. Ганні здалося, що вона почула шум моря. Краплі дощу застукотіли по лобовому склу.
— А як ти думаєш, коли ми повернемося додому після розмови з поліцією, чи треба... — почала вона й натиснула тремтячим пальцем на бічну кнопку телефона, кнопку, яка активує голосові команди, а потім максимально, наскільки вистачило відваги, підвищила голос: — ...зателефонувати Віллові?
Ганна почула тихесенький, ледь чутний звук рингтону з динаміків телефона. Одразу ж гучно зітхнула, аби заглушити його, а тим часом намацала кнопку гучності й, щодуху натискаючи, зменшила звук. Її серце стукотіло в унісон з дедалі тихішими ритмами мелодії. Дізнатися, чи взяв Вілл слухавку, було неможливо. «Будь ласочка, будь ласочка», — подумки благала Ганна. Г’ю щось говорив, але їй не вдавалося зосередитися на його словах. У її голові крутилося єдине запитання: Вілл узяв слухавку? Чи гнівно пробурмотів і переадресував її дзвінок на автовідповідач?«Боже, Вілле, будь ласка, вибач, вибач, якщо ти коли-небудь кохав мене...»
Можливо, телефон взагалі не біля нього. Може, він вимкнув звук. Або запиває горе в пабі й не чує її дзвінка. «Будь ласочка, будь ласочка, будь ласочка. Вибач, Вілле, що я сумнівалась у тобі».
— .. .що ти йому скажеш? — запитав Г’ю, насупившись.
— Думаю, маєш рацію, — відповіла Ганна. Її серце калатало так, що аж живіт тремтів. Справжнє диво, що Г’ю не відривав очей від дороги, тож не чув того стукоту й не помічав її переляку. — Я просто збиралася... Боже, я просто не хотіла б, щоб ми ось так розпрощалися. Він, певно, зараз просто божеволіє. Думає, де я, чи в безпеці.
«Господи, не кидай слухавки, Вілле, благаю. Будь ласочка, почуй те, що я хочу сказати тобі, залишайся на зв’язку». Вона трохи посунулася, бо відчула, як дитина тиснула їй на лоно.
— Я знаю, — мовив Г’ю зламаним голосом, наче щиро переживаючи. — Я знаю, Ганно. Господи, я знаю, що наші з тобою почуття трохи різні, але він — мій найкращий друг, розумієш? Був ним.
Запала тривала мовчанка.
«Будь ласочка, не кидай слухавки».
— Довго ще, як думаєш? — згодом запитала Ганна. — Добиратися до відділка? Таке відчуття, що ми ідемо вічність. Що ще трохи й доїдемо до Бервіка.
«Ти слухаєш, Вілле?»
— Та що ти, ні, звісно, ні, — мовив Г’ю зі сміхом, але в його голосі з’явилася напруга. Він постукав пальцями по керму. Склоочисники рухалися з гіпнотичним ритмом. — Може, подрімай ще трохи? Я розбуджу тебе біля відділка.
Ганна кивнула. Його останні слова остаточно підтвердили, що її підозри правильні. Інакше звідки така переконаність, що вона втомлена? Надто ж зважаючи, що після того чаю вона тільки те й робила, що спала. Болісний страх знову пробігся тілом. Ганна поклала руку на вікно й втупилась у ніч, відчайдушно вишукуючи будь-який орієнтир, хоч якусь підказку для Вілла, де вони їдуть.