— Усе добре, — зрештою сказав він. — Або буде добре, коли знайду час обміркувати новини. Але я не мав справи з усім цим, як ти. Я не бачив... — Він на мить затнувся, однак доказав: — Я не зносив того, що пережила ти.
Ганна кивнула — це правда. Так, Вілл теж витримав усе це, і так, Ейпріл була для нього такою самою важливою, а може, навіть і важливішою. Та він не стикався з тим, що побачила Ганна того вечора. І йому не доводилось упродовж наступних тижнів, місяців, ба навіть років знову й знову проговорювати все, що сталося. Спочатку з поліціянтами. Потім з адвокатами. Зрештою свідчити в суді. Та після виголошення вироку нічого не змінилося. Річ у тім, що ніхто не дозволяв їй забути, що обвинувачення проти Джона Невілла ґрунтувалися винятково на її свідченнях.
Вілл знову заговорив: його голос звучав м’якше й нижче, ніж зазвичай, бо Ганна поклала голову йому на груди.
— А може... може, все це певною мірою на краще?
Ганна відповіла не одразу. «Чому саме зараз?» — це запитання не давало їй спокою. Чому зараз, коли вони мали би бути такими щасливими, такими захопленими одне одним і дитиною, своїм спільним творінням. Їй мало бути байдуже до випусків новин і обговорень давно минулого, а надто ж тепер.
Ганна подумала про їхнє минуле: роки, сповнені нескінченним парадом газетних статей, апеляцій і прохань про коментарі. Вона розуміла, що Вілл має рацію. Так, розуміла... але чому ж не вірила ?
— У BBC пишуть, що він готувався до нової апеляції, — сказала вона. Апеляція. Це слово лякало її і до нудоти стискало горло. — Не думаю, що я витримала б. Я просто не хочу нової хвилі уваги, але ти маєш слушність. Переживемо ще це, а там...
Вона замовкла, ніби боялася закінчити думку. Та Вілл допоміг їй і завершив речення — сильним, як і його обійми, голосом:
— Переживемо ще це, і тоді справді все буде позаду.
Тоді, вперше за весь час, Ганна дозволила собі повірити, що так і буде.
ДО
— Скидай, скидай! — проспівала Ейпріл й обвела всіх багатозначним поглядом, заохочуючи скандувати разом з нею.
Ідея зіграти в покер на роздягання належала їй, і спочатку Ганна почувалася доволі впевнено. Вона й справді непогано грала в покер, до того ж мала на собі кілька шарів одягу та прикраси. Але чи то їй не щастило, чи то випите шампанське давалося взнаки — у будь-якому разі вона вже програла кілька партій і тепер мала зняти або джинси, або верх. Ганна спробувала пригадати, чи поголила ноги під час ранкового душу, але так і не змогла. Отже, верх. Ця думка викликала дивне відчуття — щось середнє між нудотним хвилюванням і захопливим тремтінням. Невже вона це зробить? Роздягнеться до бюстгальтера перед п’ятьма людьми, яких знає лише один день?
— Скидай! — тепер долучився і Раян, за ним Емілі.
Ганна обвела поглядом п’яні усміхнені обличчя навколо. Лише Г’ю, очевидно, почувався незручно, як і вона. Він уже спробував вийти з гри, виправдовуючись пізньою годиною та своєю втомою. Однак Ейпріл і слухати не хотіла. «Стули писок, Г’ю. Усім так чхати, що аж соромно. Ти граєш і крапка!» — випалила вона. Г’ю, на подив Ганни, сів назад, хоча кожен його м’яз випромінював напругу й роздратування.
Він жалюгідно зіщулився між Віллом і Раяном, сором’язливо обхопивши руками голі костисті ребра. Г’ю був у джинсах, а не в трусах тільки тому, що Ейпріл милостиво дозволила йому рахувати кожну шкарпетку за окрему одежину. Ганна вкотре прокляла себе за те, що взула босоніжки.
— Чуєш... — мовив Вілл, нахилившись уперед. Його чорне волосся впало йому на очі, і щось глибоко всередині Ганни аж скрутилося від жаги. Його груди були оголені, а торс — витончений, на відміну від торса Г’ю: здавалося, що ці двоє належать до різних біологічних видів. Ганна спохопилася, що витріщається на Вілла, тож через силу підвела очі й поглянула на його обличчя. Він усміхався, але не глузливо. — Чуєш, ти ж не дозволяй їм тиснути на себе.
— От паскудство, — видала Ганна.
Тепер вона теж сміялася: трохи із себе, а трохи через здивування: невже вона справді наважиться на таке? А таки наважиться і зробить. У глибині душі вона це знала. Адже втекти звідси можна було тільки до своєї кімнати, що межує із цією. Тоді Ганна все одно чула б через стіну їхній глузливий сміх і музику з айпода Ейпріл. Та й не могла вона на початку свого трирічного життя в Пеламі зарекомендувати себе невдахою, що не вміє веселитися.