Згодом підказка з’явилася. З темряви виринув паб.
Ганна примружилася, напружила очі. Не можна пропустити назву, але літери замалі, дощ сильний, а сама вивіска без підсвітки... Слова промайнули перед її очима, але вона встигла їх прочитати.
— «Срібна зоря»... — пробурмотіла вона тремтливим голосом, удаючи, ніби розмірковує вголос. — Гарна назва для пабу...
Ганна позіхнула, сподіваючись, що переконливо. Хмільне заціпеніння минало, адреналін страху розпливався тілом, силоміць витягуючи її з тієї глибоченної сонної ями. Та вона мусила вдавати втому. Г’ю не мав нічого запідозрити.
«Вілле, ти чув? Ти хоча б тут?»
Усередині Ганни здіймалися хвилі ридання. Можливо, в неї жодних шансів на порятунок. Ймовірно, що цей дзвінок переадресований на автовідповідач, що ніхто не відповів, що вона взагалі ні з ким не розмовляла. Однак згодом Ганна дещо усвідомила: телефон у її руці нагрівся, але не просто від тіла. Так відбувається тоді, коли вона довго розмовляє.
Вілл на зв’язку. Він слухає.
І вже, можливо, навіть іде.
ПІСЛЯ
Коли Ганна втретє боляче вдарилася головою об автомобільне скло на вибоїні, то із жахом зрозуміла, що тепер кінець. Досить прикидатися. Уже недоречно вдавати, ніби вона сонна і ні про що не здогадується. Ніхто, навіть Г’ю, не повірив би, що вона й досі нічого не запідозрила.
— Де ми, Г’ю? — запитала вона й навіть трохи запишалася, що попри страх говорила так упевнено й без тремтіння в голосі.
— Ти про що? — озвався Г’ю, а потім глянув на неї і, без сумніву, побачив щось на її обличчі, яке освітлювало бліде сяйво приладової панелі й фар, відбите від мокрої дороги. Він зітхнув. — От лихо. Напевно, уже було б занадто сподіватися...
Він притих, а Ганна закінчила замість нього:
— Сподіватися, що навіть я, дурепа, повірю, що ми їдемо до поліційного відділка?
— Ганно, — м’яко дорікнув їй Г’ю. — Ти несправедлива зі мною. Я ніколи не вважав тебе дурепою.
— Та невже! — уїдливо відрубала вона. — Навіть тоді, коли я пішла до суду свідчити проти невинної людини?
— Докази були доволі переконливими, якщо чесно...
— Навіть тоді, коли я прибігла до тебе, ридаючи й вірячи, що мій чоловік — убивця?
— Що й казати, ти ж мала привід...
— Я мала привід, бо ти мені його дав, Г’ю! Чому? Чому саме Вілл? Та як ти міг? Він же твій найкращий друг.
— Бо я думав, що він — єдина людина, яку ти захотіла б захистити, — раптом огризнувся Г’ю. — А когось іншого ти залюбки віддала б на поталу звірюкам.
Автівку струснуло на черговій вибоїні, від чого зуби Ганни клацнули так сильно, аж заболіла голова. Дитина всередині неї несамовито штурхалася, ніби скаржилася на ті стрибки, тож вона неспокійно засовалася на сидінні, щоб зменшити тиск на живіт. Дощ перейшов у мжичку, але за вікном нічого не було видно: ані вогників, ані будинків. Вілла теж ніде не було. Вони заїхали вже надто далеко. Навіть якщо Вілл усе почув і слідував за підказками Ганни, шанси, що він вибере саме цю вузьку непомітну польову дорогу з усіх інших, були до болю мізерні...
— Де ми? — запитала Ганна, зціпивши зуби. — Де ми, Г’ю? Ти винен мені — ти винен мені правду принаймні зараз!
Г’ю засміявся.
— А ти не впізнаєш? Добра ти дружина.
— Що? — Вона спантеличено насупилася. А потім зрозуміла.
Пляж. Пляж, на який Вілл запросив її того першого тижня, коли приїхав до Единбурга. Пляж, де вони плавали й лежали на піску, де Ганна нарешті зізналася собі, що кохатиме цього чоловіка до кінця своїх днів.
Телефон у кишені нагрівся так, що Ганна більше не могла тримати його в руці. Відчувала, як він обпікає стегно крізь тонку тканину. Їй було боляче, але вона не забирала його, бо тепло телефона — це єдине, що в неї залишилося. Крихітний вогник надії, що Вілл на зв’язку й слухає її. Він слухає. І, можливо, навіть встигне приїхати, якщо вона виграє час, відволікаючи Г’ю розмовами, та викаже йому, де вони.
— Наш пляж, — мовила вона через силу. — Той, де ми... біля Танталлонського замку. А звідки... — Вона ковтнула і спробувала ще раз: — Звідки ти знаєш?
— Бо він мене питав, куди тебе відвезти, — відповів Г’ю.
Ганні здалося, що він... стомлений. Можливо, це було правдою, бо ж Г’ю носив у собі таємницю понад десять років. А тепер, скинувши цей тягар, певно, відчував дивне, але справжнє полегшення.