— Я саме закінчував тут літнє стажування, пам’ятаєш? Вілл сказав, що хоче запросити тебе кудись, у якесь дешеве романтичне місце, куди можна дістатися потягом.
— А чому... — заговорила Ганна й знову ковтнула. Поклала руку на живіт: дитина знервовано тремтіла, ніби відчуваючи її настрій. — Чому сюди? Чому зараз?
Обличчя Г’ю скривила якась потужна емоція. Ганна не розуміла, що то було. Огида? Каяття? Жалість? Усе разом, мабуть.
— Воно здалося мені доречним, — зрештою мовив він. Автівка зупинилася. Світло фар упало на скелястий ріг. Ганна почула шум хвиль, що розбивались об каміння далеко внизу. Отже, зараз приплив.
«Доречним для чого?» — хотіла запитати вона, та її серце вже знало відповідь. І місце направду доречне. Г’ю знав її майже так само, як і Вілл, майже так само, як вона знала себе.
Вона прийшла б саме сюди, якби хотіла накласти на себе руки. Від цього усвідомлення вона мала б запанікувати, але все сталося навпаки. Її пульс наче сповільнився. Той клятий чай ніби випарувався, і в голові проясніло — вперше за останні тижні. Усе поволі розвиднялося, ніби чиясь невидима рука нескінченно повільно обертала гвинтик мікроскопа, аж поки картинка перед очима стала невблаганно чіткою.
Г’ю намірявся вбити її. Так, щоб усе скидалося на самогубство. І в цьому була жахлива логіка: Ганна вибігла з дому, знавісніла, бо ж звинуватила власного чоловіка у вбивстві своєї найкращої подруги. Стрибнула до таксі. І поїхала... а куди? Ніхто не знає. Вона не сказала Віллові. Не сказала своїй мамі. Тож могла бути де завгодно.
Телефон уже просто палав у її кишені, ніби його розпекли до червоного, але часу в Ганни залишалося обмаль. Вона мусила затримати Г’ю якомога довше. Однак якщо Вілл не знайде її, якщо не приїде вчасно...
— Роззуйся, — лагідно мовив Г’ю, і Ганна одразу зрозуміла навіщо. На ній не мало бути нічого, що вказувало б на нього. Вона кивнула, глянула вниз на в’єтнамки, які трохи прикривав живіт, і стала роззуватися. Не було сенсу опиратися. Краще якомога довше зволікати.
— А хіба ніхто не здивується? — запитала вона, скинувши одну в’єтнамку. — Через босий труп. Думаєш, всі повірять, що я проїхала такий шлях потягом роззута?
Г’ю похитав головою.
— Я сподіваюся, що трупа не буде. — Він вказав на скелю, а Ганна знову почула гуркітливе могутнє ревіння хвиль. — Тутешні теч її...
Г’ю притих. Ганна розуміла, про що він. Люди зникають тут щороку: плавці, рибалки, самогубці... Досі знайшли лише кілька тіл.
— Та навіть якщо і знайдуть тіло, — заговорив він знову, — хто зауважить, що ти без взуття?
Ганна кивнула. Вона розуміла, що мала би боятися. Але це ж Г’ю. Добрий лагідний Г’ю з руками хірурга й неслухняним чубом. Здавалося, ніби вони просто сидять і обговорюють якусь п’єсу чи книжку. Вона втратила зв’язок з реальністю. Телефон, який пік-пропікав ногу, був єдиним якорем, що не давав їй загубитися в цьому мороці.
— А ти навіть не поцікавишся як? — запитав Г’ю, а Ганна глянула на нього й насупилася.
— Ти про що? Ейпріл?
— Так. Хіба тобі не цікаво, як я так зміг? Як опинився у двох місцях одночасно?
Ганні раптом трохи закортіло розсміятися, бо отакий він, типовий Г’ю. Г’ю, що гордо прокатав її на своєму новісінькому BMW, яке придбав через два роки після закінчення навчання. «Така красуня, правда ж?» Г’ю, що під час розмов побіжно згадує Демієна Гірста. Г’ю, що носить свою стару шкільну краватку, хай навіть майже ніхто не розуміє, що вона означає. Г’ю, що підписує електронні листи скороченнями MD, FRCS, EBOPRAS і всіма іншими регаліями лише тому, що може.
Він хотів повихвалятися.
Ганна зціпила зуби. Лоскотання його самолюбства суперечило всім її інстинктам — він убив Ейпріл. Він не повинен хвалитися цим учинком — навіть якщо чекав такої нагоди десять років.
Однак єдиний шанс виграти час — змусити його говорити. Вона глибоко вдихнула.
— Я знаю як. Просто не розумію причин.
— Ти знаєш як?! — дещо роздратовано запитав Г’ю зі скептичним виразом. Ганна кивнула.
— Так. Так, я розумію, що надто довго дивилася не туди. Але тепер впевнена, що знаю.
Вона згадала те відчуття в автівці, коли здавалося, ніби Гвинтик мікроскопа поволі крутився, а потім картинка раптом опинилася у фокусі, — і зрозуміла, що не просто впевнена, а абсолютно впевнена.
Ганна знову побачила кімнату, Ейпріл, розпластану на килимку, її червоні щоки й розкинуті руки — як на картині олійними фарбами, подумала вона ще тоді. Як на сцені. Прекрасна дівчина, трагічна композиція. Ромео й Джульєтта. Отелло й Дездемона.