— Невілл був шкідником, — відрубав Г’ю. Він заглушив двигун, а Ганну охопив приплив страху. Господи, о господи, де ж Вілл?
А тоді її різко пробрав жах, адже вона усвідомила, що телефон у її кишені більше не пече в ногу. Геть навпаки — він швидко холонув.
Або Вілл поклав слухавку, або — її охопила болісна певність від згадки, що перед тим падінням телефон був заряджений наполовину — розрядився акумулятор. Їй кінець. Вона зробила ставку на те, що Вілл встигне, але програла. Тепер навіть 999 не набрати.
Про всяк випадок сподіваючись на краще, вона натиснула кнопку живлення й бічну кнопку водночас, готуючись почути сигнал, але він не пролунав. Потім на бічну кнопку й кнопку гучності. Знову тиша.
Що ж, от і все. Вона сама. Лише Г’ю та вона.
Та потім відчула поштовх дитини й усвідомила, що не сама. Вона не збиралася помирати.
— Уже час, — сказав Г’ю.
— А як щодо «чому»? — запитала Ганна, відчайдушно тягнучи час. — Я сказала тобі, що знаю як. Але чому, Г’ю? Чому Ейпріл?
Однак Г’ю повернувся й глянув на неї, а потім похитав головою, ніби шкодуючи, яка вона дурна.
— Цього я вже не казатиму, Ганно. Ми не у фільмі про Джеймса Бонда. Я не читатиму тобі довжелезної лекції про свої мотиви. То не твоє діло. Вилазь з машини.
— Г’ю, ні, — заблагала вона, поклавши руку на живіт. — Будь ласка. Не треба. Я ж вагітна. Хіба для тебе це нічого не значить? Ти ж уб’єш не тільки мене, а ще й мою дитину. Мою і Відлову дитину.
— Ганно, — дуже повільно мовив він, ніби розмовляв з кимось украй дурним, — вилазь із машини. Інакше битиму тебе по череву, поки дитина не помре. Ти мене почула?
Ганну всипало морозом.
Г’ю доброзичливо усміхнувся й поправив свої окуляри, як у Стівена Гокінґа.
— Будь ласочка, — прошепотіла вона. — Г’ю, будь ласочка, я нікому нічого не скажу. Я ніколи так не вчинила б з тобою. Ти ж мій друг.
— Я тебе прошу, — відповів Г’ю, а його голос прозвучав... весело й трохи сумно водночас. — Ганно, ми з тобою прекрасно розуміємо, що ти лукавиш. Ти навіть не спинилася, коли знала, що можеш захистити Вілла. Ти справді думаєш, що я тобі повірю?
— Ні, — відповіла Ганна. У неї пересохло в горлі. — Не заради тебе, ні. А заради дитини. Заради своєї дитини я збережу цю таємницю. Якщо ти мене відпустиш, я присягаюся... я присягаюся життям своєї дитини...
Однак він лише хитнув головою.
— Вибач, Ганно, уже запізно.
Г’ю засунув руку до кишені, а коли витягнув її, Ганна заціпеніла. Він тримав пістолет.
— Ти не можеш, — видала вона із себе, але її язик, здавалося, занімів. — Ти не можеш застрелити мене, подумай про докази, кров у твоїй машині. Ніхто ж не повірить у самогубство.
Г’ю зітхнув.
— Знаю, дякую. Виходь з машини, Ганно!
Ганна похитала головою. Вона чітко усвідомлювала: якщо вийде, їй кінець. Г’ю не міг убити її у своїй машині, адже тоді не зможе стерти доказів. Її єдина надія — щонайдовше затриматися всередині. Аж раптом він без попередження нахилився й сильно вдарив її дулом пістолета в живіт.
Шок і біль пронизали її тіло, як електричний струм. Ганна заверещала, а дитина в животі почала звиватися як риба. Г’ю закричав їй просто в обличчя:
— Вилазь із довбаної машини, суко!
Вона вперше в житті почула від нього лайку й зрозуміла, що тепер точно кінець, що тепер доведеться вийти. Зігнувшись і вхопившись за живіт, що пульсував від болю, Ганна намацала ручку й незграбно видерлася під дощ.
— Йди до краю, — сказав Г’ю. Він стояв біля протилежного боку машини, його обличчям стікав дощ.
Спотикаючись і тремтячи, Ганна підкорилася. На ній і досі була позичена куртка. Раптом у її голові сяйнув пронизливий спогад про той вечір багато років тому, як бігла з Г’ю Фелловзьким садом. Тоді вона теж була в його куртці. Так усе скінчилося для Ейпріл. А тепер і для неї.
Вона стояла на краю скелі. Позаду не було нічого, лише гуркітливе ревіння хвиль внизу — вони розбивалися об зубчасті каменюки й були ладні підхопити її тіло, перетовкти його в невпізнанну масу — сире роздуте місиво без жодних синців і слідів ДНК. А чим ризикує Г’ю? Таксист пригадає, як підвіз Ганну до його будинку? Під її нігтями знайдуть його ДНК? Він складе вкрай простеньку історію: Ганна пішла рано-вранці, сказала, що поїде кудись потягом. Або візьме таксі. «Так, здається, вона була пригнічена, офіцере. Ні, не розповіла, куди піде».