Чи взагалі можливо примиритися з таким? Як Віллові жити після жахливої зради з боку найкращого друга? І як їй жити далі, знаючи, що вона прирекла Джона Невілла на самотню й ганебну смерть?
— Ганно, — вона почула Віллів голос, відчула його губи на маківці, а потім зрозуміла, що відбувалося, усвідомила, що її щоками течуть сльози. — Ганно, ні. Послухай мене. Більше не плач, чуєш? Ти не винна. Ти не винна.
— Винна, — мовила вона. — Винна, Вілле! Я прирекла його на таку долю тільки через те, що він був старим незграбним диваком. Цей гріх на моїй душі, розумієш? Він навіки залишиться на моїй душі.
— Ти не винна, — наполегливіше повторив Вілл. — Г’ю обдурив тебе. І не тільки тебе, а й нас усіх. Тебе, мене, поліцію, керівництво. Навіть саму Ейпріл. Усіх. Він був... — Віллів голос зірвався, а Ганна знову пригадала його безпорадний плач у перші дні й тижні після стрілянини. — Він був моїм найкращим другом, заради бога. Я любив його! І це я познайомив його з тобою та Ейпріл. Тоді я теж винен?
Ганна сперлася на подушку й глибоко вдихнула, стримуючи сльози. Вона розуміла, що Вілл слушно каже. Винен Г’ю, він і тільки він. Та все ж і вона мала рацію. Усі вірили Г’ю не завдяки його сутності, а завдяки тому, яким він видавався: чарівним, лагідним, невинним, красивим. Усі ті риси, яких не мав Джон Невілл. У цьому їхня провина. І вона завжди лишатиметься на їхній совісті. Ганні доведеться навчитися жити із цим — до кінця своїх днів.
— А я тобі скажу, від чого мене перекорчує, — гірко мовив Вілл, витираючи очі гнівним рухом. — Ті їхні «нові виявлені докази». Таке враження, ніби то поліція долини Темзи власноруч відкопала їх. А правда звучала б так: «Докази, які нам піднесла на довбаній тарілочці групка цивільних, що ризикувала своїм життям».
Ганна кивнула. Вони з Віллом уже обговорювали ту кошмарну ніч і його довгу жахливу поїздку на мотоциклі, коли навколо була лише темрява й Ганнин голос, що шепотів йому на вухо під шоломом і невідступно вів Г’ю до зізнань. Він розповів їй, що відчував, коли минав поворот за поворотом, мчав тунелями, наїжджав на стримувальні решітки для худоби, як усередині нього зростала болісна впевненість, що Ганна в біді, а заразом і усвідомлення причин тієї біди. Саме запис тієї розмови розв’язав проблему з поліцією.
Навіть тепер у Ганни холоне на душі від полегшення й страху водночас, коли думає про той секундний вибір, який зробив Вілл, і про те, що сталося б, якби він не ввімкнув диктофона. Тоді хтось із них опинився б за ґратами. Поліція застала Ганну саму не свою, Г’ю — мертвим, Вілла — усього в крові й із простреленим боком, розпластаного на піщаному ґрунті скельної вершини. Звісно, поліціянти одразу подумали на Ганну як на потенційну вбивцю, начепили на неї наручники й посадили до окремої карети швидкої допомоги. Вілла ж повезли на машині, огорнутій синім світлом сирен, кудись у далечінь.
Зрештою, історія Ганни дуже скидалася на вигадку: вбивство десятирічної давнини, її невпинні сумніви, дії Г’ю: викрадення, боротьба, постріли — спершу у Вілла, а потім собі в серце. Його пістолет випадково вистрілив під час бійки? А може... Ганна згадала, яким втомленим він був у машині, коли вони їхали далі й далі у нічний морок, подумала про важезний тягар, який, здавалося, мало не розчавлював його. Можливо, з нього було досить тієї ціни, яку він заплатив, тих жертв, на які пішов, аби захистити власну таємницю.
Вони ніколи не дізнаються правди про ті останні хвилини. Навіть Вілл не знає. Темна кошмарна боротьба була для нього такою само розмитою, як і для Ганни. Вілл пам’ятав лише біль і жаске усвідомлення, що його підстрелили, що він стікає кров’ю, а ще відчуття тепла, яке невблаганно ширилося його тілом. Однак саме Біллів телефон у руках Ганни — липкий і червоний — телефон, який вона розблокувала тремтячими закривавленими пальцями й передала поліції, прояснив усе інше. Г’ю підтвердив Ганнину розповідь власними ж словами: «Браво, Ганно Джонс. Отож. Нарешті ти все з’ясувала. А я знав, що із часом ти зрозумієш».
Та нічого вона не з’ясувала. Щонайменше не цілком. Адже й досі не знала мотивів убивства. Ніхто не знав.
У ТАКСІ ДОРОГОЮ з лікарні вона зателефонувала Новембер зі свого нового телефона, розповіла про похорон і самопочуття Вілла.
— Його можуть завтра виписати, — мовила Ганна, хвилюючись від самої думки про те, що Вілл повернеться додому. Звісно, побитий і в синцях, із прострілом живота завбільшки з кулак, з чорно-жовтими крововиливами, що поширилися майже по всьому торсу, але він опиниться вдома. Останні кілька тижнів їй було самотньо наодинці з дитиною. Самотньо схоплюватися вночі, задихаючись від кошмарів, у яких вона досі там, у тій машині, їде невідь-куди із чоловіком, що виявився вбивцею. Самотньо від усвідомлення: якщо щось станеться, якщо в неї почнуться передчасні пологи або кровотеча, то в машині до лікарні вона їхатиме сама; сама чекатиме на лікарів і намагатиметься пояснити їм складність ситуації. Синець від удару Г’ю обернувся із синьо-чорного на хворобливий жовто-зелений: іноді вона досі відчуває те місце ночами, коли незграбно повертається на інший бік, а ковдра напинається на її здоровенному животі. Біль різкий — розірвані м’язи завдають мук глибоко всередині.