Перший тиждень з нею була мама, готувала їй обіди: спагеті з фрикадельками або велику ситну лазанью. Однак уже через тиждень Ганна лагідно сказала, що далі впорається сама, що їй треба звикати до самостійного життя. І, крім того, допомога мами могла б знадобитися їй, якщо Вілла не випишуть до пологів.
— Поїхали, побудеш зі мною, — наполягала мама, — поки Вілл одужує.
Однак Ганна похитала головою. Вона не могла покинути Единбург, не тоді, коли Вілл такий хворий. Не тоді, у перші дні, коли лише сиділа біля ліжка й дивилася, як його очі неспокійно бігали під заплющеними повіками. Не зможе й тепер, коли він прокинувся і постійно скучав за нею.
— А як батьки Г’ю? — запитала Новембер, повертаючи Ганну до реальності й похорону. — Було ніяково?
— Ой, Новембер, дуже ніяково. Я просто... — Ганна притихла. Їй до горла підступили сльози від спогаду про тендітну розгубленість мами й жорстку стриману мужність батька Г’ю. — Я навіть не знаю, що сказати. Він був їхньою єдиною дитиною, їхнім усім. Що тут говорити?
— А вони не... нічого не казали про... мотиви? — запитала Новембер.
— Ні, нічого, — сумно мовила Ганна. — Просто... я не питала. Але вони, безсумнівно, дуже любили сина. Я все думаю про нашу останню розмову в Пеламі, перед смертю Ейпріл. Тоді Г’ю проводив мене додому й розповідав, як його батько пишався, що він пішов його стежиною... просто... просто все це розриває мені серце.
— Ейпріл завжди казала, що йому не місце в Пеламі, — мовила Новембер і зітхнула. — Якось вона мені сказала... як же вона так сформулювала? Ну згадала про допомогу, яка нічого йому не дасть, якщо не втримає планки.
— Допомога? — Ганна розгубилася. — Ейпріл не вчила медицини. Як вона могла б йому допомогти?
— Не знаю, — відповіла Новембер. — Думаю, її друг допомагав людям складати іспити чи щось таке. Може, був репетитором?
Ганні перехопило подих. Голос Ейпріл долинув до неї так чітко, ніби вона була на іншому кінці лінії, разом з Новембер: «Он воно як! Мій колишній з Карне гарно заробляв, складаючи за людей ВМАТ».
І раптом Ганна все збагнула.
Так буває у грі в судоку, коли майже всі клітинки заповнені, і розмістити останні цифри на місця просто, як порахувати до трьох. Один, два, три.
Один. Відчайдушне бажання Г’ю піти стежиною свого батька, сімейного лікаря.
Два. Допомога від Ейпріл.
Три. Г’ю ніколи не міг впоратися з навчанням у Пеламі. Як там він казав? «Ви просто не засмучуйтеся, на іспитах ми дивитимемося на вас крізь пальці». І суха заувага Емілі, сказана всього кілька тижнів тому, хоча Ганні здавалося, що відтоді минула ціла вічність: «Правду каже. Я аж ніяк не заслуговувала на той найвищий бал. А Г’ю взагалі не склав би іспитів, якби не Ейпріл».
Усі дрібниці тепер набули сенсу. Шок і жах Г’ю, коли він побачив Ейпріл у їдальні того першого вечора. Ейпріл, що крутила ним, як хотіла, і мала за попихача, змусила його прийти на виставу навіть у вечір перед найважливішим іспитом. Чому Г’ю ніколи їй не відмовляв? Ганна ніколи цього не розуміла. Та тепер усе видавалося логічним. Він просто не міг їй відмовити.
І нарешті... таблетки. Невинні капсулки на тумбочці біля ліжка Ейпріл — напівкольорові, напівпрозорі. Де вона їх брала, лишалося загадкою. Тоді ніхто ще не знав про «Шовковий шлях» та інші торговельні сайти даркнету. Натомість треба було мати знайомих, які виписували б рецепти. «“Нодоз” для дорослих», але ж не «Нодоз». Щось сильніше. Значно сильніше. Саме таке, про яке Ейпріл сказала Г’ю того вечора в театрі: «Та до одного місця ті квіти. Треба було із чимось міцнішим прийти. З тим, що лікар приписав, правда ж?»
— Ганно? — погукала Новембер. — Ганно? Ти тут?
— Так, — мовила вона. Їй пересохло в горлі, тож вона ковтнула, щоб хоч якось заговорити. — Так-так, я тут. Гадаю, я зрозуміла. Думаю, я зрозуміла, що сталося. Зажди.