Зачинивши за собою двері, вона нарешті змогла полегшено зітхнути. Ганну охопила втіха, що вона не мусила опиратись і не накликала на себе гнів Ейпріл, а також вдячність, що Емілі вчасно втрутилась — і нікому не довелося роздягнутися повністю.
Тепер, стоячи у своїй кімнаті й відчуваючи легке запаморочення від шампанського, вона зауважила дещо дивне: ніби розглядала себе збоку й дивувалася, що вона, Ганна Джонс, опинилася в одному товаристві із цими незвичними, розумними й гламурними створіннями. На мить вона перенеслася думками до Додсворта й згадала підлітків, які вешталися навколо алкогольних крамничок на міському майдані, намагалися придбати сидр за фальшивими документами й курили «Мальборо лайте» за автобусною зупинкою. Можливо, у їхній школі й були компанії, котрі пили шампанське й грали в покер на роздягання, та навіть якщо й так, Ганна не мала з ними нічого спільного.
Вона ніколи не була однією з тих дівчат, які ходять на вечірки, фарбуються тушшю в шкільному туалеті або чекають наприкінці дня, щоб хлопець забрав на машині. Якось Ганна навмисно не повернула книжку до шкільної бібліотеки, бо та була їй потрібна для іспитів. Це її найсерйозніше правопорушення.
А тепер вона тут. В одному з найжаданіших коледжів Оксфорду. Поруч з людьми, з якими не наважилася б і привітатись, якби їй не пощастило зустріти Ейпріл.
Знімаючи білизну й засовуючи руки в кімоно, яке слугувало їй імпровізованим халатом, Ганна відчула раптову хвилю... ні, не вдячності, а радше захоплення дивом, яке відбулося. Вона тут. В Оксфорді. Ділить житло з неймовірно крутою й гламурною дівчиною, як з обкладинки журналу.
Вона, Ганна, може почати тут нове життя. Так, вона не надто гострослівна й дотепна, як Емілі, і не така зухвала й саркастична, як Раян. Однак може стати іншою, новою людиною. Можливо... Тут Ганна ковтнула слину: жагуче тремтіння пробігло й залоскотало її оголену шкіру під кімоно. Може, вона навіть могла б стати дівчиною, на яку хтось штибу Вілла подивився б двічі.
Вілл.
Вілл, який сидів навпроти, дивлячись на неї з млявим лінивим усміхом.
Вілл, який залишився наприкінці вечора, коли міг би повернутися до клавду зі своїм другом Г’ю.
Вілл, який... і тут Ганна завмерла: у її голові раптово виринув чіткий спогад про карти, які нещодавно підібрала. Коли вона давала їх Ейпріл, то мимоволі обернула й глянула на картинки, а тепер усвідомила — то була не її роздача. Карт було п’ять: одна десятка й чотири дами. Чотири.
Не просто хороша роздача, а виграшна. Не її роздача. А Віллова.
Ганна наблизилася до дверей і завмерла, поклавши долоню на ручку. Намагалася зрозуміти, що сталося.
Вілл врятував її. Він підставив себе під удар замість того, щоб змусити її роздягнутись. Але чому? Це ввічливість? Чи жаль через її очевидний відчай? Чи — вона пригадала, як їхні очі зустрілись, як між ними швидко пробігла іскра — було щось більше?
Хай там як, можливо, ще не пізно з’ясувати. Вілл же затримався. Може, не просто так.
Ганна облизала губи й заправила довге волосся за вуха. У дзеркалі на дверях вона побачила дівчину з повними вустами, великими темними очима, широко розплющеними від страху, та щоками, розпашілими від хвилювання.
«Прошу, будь у вітальні, — ледь чутно прошепотіла вона. — Прошу, будь у вітальні».
Їй стиснуло шлунок від суміші нервів і бажання, але випите шампанське додавало відваги. А ще вона знала напевно: той погляд щось означав. Зауважила, як тієї миті між ними щось пробігло. Відчула потяг, настільки сильний, що він просто мусив бути взаємним. Чи ні?
Ганна затягнула пояс халата, а потім повернула ручку й порахувала до трьох.
«Прошу, будь у вітальні». Двері відчинилися.
Вілл був у вітальні.
Стояв у дальньому кінці кімнати, досі без футболки, але не обернувся, коли двері відчинилися.
Вони з Ейпріл міцно обіймались і, здавалося, навіть не бачили Ганни, яка застигла у дверях і спостерігала за ними. Ейпріл, задкуючи, повела Вілла кімнатою — її губи на його губах, одна рука занурена в його волосся, друга лежить на поясі, — зупинилася біля дверей своєї спальні, намацала позаду ручку, наосліп повернула її. Згодом замок піддався, і вони двоє, похитуючись, зникли в темряві кімнати.
Двері за ними зачинилися. Ганна лишилася сама.
ПІСЛЯ
Прокинувшись, Ганна відчула — щось змінилося.
Не через порожнє ліжко. Щосереди ранок починається саме так: цього дня Ганна має вихідний, бо працює в книгарні щосуботи. Вілл кладе телефон під свою подушку, щоби будильник не вирвав її зі сну, і вислизає з ліжка до її пробудження.