Не через вагітність і ці незвичні відчуття — дивну щоранкову скутість, важкість у тілі й нудоту, яку вона так і не приборкала і яка мала б уже минути, як пишуть у відповідних книжках.
Ні, через щось інше. Ганна зрозуміла це ще до повного пробудження, до того як події вчорашнього дня знову обсіли її. Вона лежала, втупившись у стелю, і намагалася зрозуміти свої відчуття. Зазвичай середа була для неї днем насолоди: шансом надолужити різні справи, з’їздити до міста або, відколи завагітніла, просто потинятися по сонячній квартирі, побайдикувати й побути в такому собі лінивому трансі.
Однак сьогодні думка про те, що доведеться сидіти самою в порожній квартирі, була нестерпною. Поки Вілл працюватиме, поруч із нею будуть лише новини та пошукова стрічка — наче бездонна прірва, яка зводить з розуму.
Ні, вона мала справи: могла б пошукати в інтернеті дитячі візки або зібрати дитяче ліжечко, яке вже шість тижнів стоїть у кутку їхньої спальні. Чомусь вона так і не змусила себе розрізати картонні коробки. Для неї цей крок ніби гра з долею, коли сприймаєш майбутнє як щось належне, хоча гіркий досвід навчив не покладатися на нього.
Та вона не могла просто лежати й думати про те, що сталося, тож підвелася, натягнула пеньюар і подалася на кухню. Потім, розтираючи сон у куточках очей, узялася готувати єдину каву, яку дозволила собі сьогодні.
Вілл залишив радіо ввімкненим. Він часто робить так, коли поспішає на ранкові зустрічі. Ганна не зважала на пристрій, аж раптом якісь слова диктора привернули її увагу. Вона перехилилася через стільницю і зробила гучніше.
«...помер у в’язниці у віці 63 років. Невілл, який був засуджений 2012 року за вбивство студентки Оксфордського університету Ейпріл Кларк-Клівден...»
Ганна миттєво стукнула по кнопці вимкнення, проклинаючи власну дурість. Та було запізно. Коли в кімнаті запанувала тиша, вона відчула, як її руки тремтять.
Не могла залишатися в чотирьох стінах. Їй треба було вийти.
У ПАРКУ НАКРАПАВ ДОЩИК, але він ніби створював своєрідний заспокійливий кокон для Ганни. Вона в плащі брела вкритою листям алеєю. Вони з Віллом переїхали до Сток-бриджа кілька років тому. Тоді це був модний культурний район Единбурга, доступніший за нове місто (якщо щось у центральному Единбурзі взагалі можна назвати доступним).
Та район виріс разом з ними: сільська атмосфера, бари й кав’ярні притягують молоді сім’ї. Тепер на вулицях було чимало вагітних жінок і дитячих візочків, принаймні Ганні так здавалося. Можливо, це власний живіт змушував її дивитися на світ інакше.
Сьогодні в парку, попри погоду, гуляли діти. Вони чапали туди-сюди в чобітках або лазили по мокрих канатних містках, поки їхні батьки чи вихователі ховалися під покровом дерев та, змирившись із дощем, наглядали за ними звіддаля.
Ганна стала під гіллям високого тиса й спостерігала за ними. Раптом заграв її телефон. Вона дістала його з кишені, протерла запітнілі окуляри й нашорошено подивилася на екран. Усе гаразд.
Вона взяла слухавку.
— Привіт, ма.
— Привіт, доню. У тебе ж вихідний? Я не переплутала?
Ганна всміхнулася. Вона працює в «Небилицях» уже дев’ять років, і її вихідний завжди щосереди, але мама чомусь досі не запам’ятала цього.
— Так, я в парку. Ти як?
Мама проігнорувала запитання.
— Їду за кермом, то вибачай, якщо пропадатиму. Буду на гучному зв’язку. А в тебе все добре? Вчора розхвилювалася, коли ти поклала слухавку. Краще б я не телефонувала з такими новинами на роботу.
— Та ні, все гаразд. — Ганна спостерігала, як маленька дівчинка вислизнула від батька й радісно побігла у величезну брудну калюжу біля гірки. — Ти правильно вчинила. Добре, що я почула про все від тебе.
— А були якісь проблеми?
Ганна знала, що мама питає про журналістів, непроханих гостей, які могли підстерегти просто під дверима, а ще тих цікавих, які нав’язливо телефонували. У перші дні вона пережила їхню навалу. Так було й після повернення до Додсворта, у ті перші жахітливі тижні після вбивства Ейпріл. Тоді мама встановила дерев’яні жалюзі на першому поверсі їхнього будинку, щоб ніхто не зазирав крізь штори, а всередині поштової скриньки прикріпила щітку. Ганна пам’ятає, як вони дзвонили у двері. «Ви можете прокоментувати цю ситуацію, міс Джонс? А Ганна вдома? Що ви сказали б Джонові Невіллу, якби зустріли його?»
— Та ні, — відповіла вона мамі, — один лист. Нічого такого, із чим я не впоралася б.
— А Вілл як?
На це відповісти складніше, тож Ганна затихла. Як Вілл?