«Вибач, — сказала Віллові, коли повернулася. — Ідея дуже мила, я просто...» Ганна не договорила. Навіть згадка про це викликала нудоту. Річ була не тільки в авокадо, маслянисту гладкість якого вона відчувала на язиці, а й у чомусь іншому — значно глибшому, що сиділо десь на інстинктивному рівні. Думка про поїдання власної дитини.
— Кави?
Голос Робін повернув її до реальності. Ганна обернулася до колеги, що стояла на іншому кінці прилавка.
— Прошу?
— Я спитала, чи ти будеш каву. Чи досі не п’єш?
— Tа ні, уже п’ю, просто небагато, щоб не переборщити. Мені без кофеїну, якщо можна.
Робін кивнула і зникла в іншому кінці крамниці, у такій собі комірчині, яку називають «кімнатою для персоналу». Раптом Ганна відчула, що в кишені джинсів завібрував телефон.
Вона завжди вимикала звук на роботі. Кеті, власниця «Небилиць», — приємна людина, вона не забороняє заглядати в телефон, та все-таки він заважає, коли в книгарні відбуваються якісь заходи чи коли потрібно допомогти покупцям вибрати книжку.
Зараз у крамниці нікого не було, тож Ганна витягнула мобільний і глянула, хто телефонує.
То була її мати.
Ганна насупилася. Дивно. Її мама, Джилл, не телефонує абиколи, а тільки раз на тиждень, зазвичай у неділю зранку, коли вертається після купання в озері. Вона рідко набирає посеред тижня, а під час робочого дня й поготів.
Ганна прийняла виклик.
— Ганно, — різко почала мама, навіть не привітавшись, — ти можеш розмовляти?
— Я ж на роботі. Якщо прийде покупець, то бігтиму. Але поки що можу трохи поговорити. Щось сталося?
— Так. Тобто ні, я просто хотіла... — пробелькотіла мама й затихла.
Ганну поволі огортала тривога. Її раціональна, впевнена в собі мати завжди знала, що сказати. Що ж сталося?
— У тебе все гаразд? Ти ж... Ти ж не захворіла?
— Та ні! — відповіла мама й невимушено захихотіла, проте дивна напруга в її голосі так і не зникла. — Ні, про таке й не думай. Просто... Я так розумію, новин ти не бачила?
— Яких новин? Я цілий день на роботі.
— Новин про... Джона Невілла.
У Ганни похололо на душі.
Останні кілька тижнів напади нудоти майже не докучали. А тепер її знову рвучко занудило. Вона затисла рот і, важко дихаючи носом, вільною рукою вхопилася за прилавок, ніби він міг її втримати.
— Вибач, — стиха мовила мати. — Я не хотіла турбувати тебе на роботі. Просто мені щойно прийшло гугл-сповіщення. Розхвилювалась, що тобі ще хтось із Пеламу зателефонує чи журналісти з Mail прийдуть. І я подумала... — Ганна почула, як вона ковтнула. — Я подумала, що буде краще, якщо ти дізнаєшся все від мене.
— Що дізнаюся? — Ганна зціпила зуби, намагаючись притлумити нудоту. У роті стало гірко, і вона ковтнула. — То що саме я маю дізнатися від тебе?
— Що він помер.
— А-а-а, — Ганну охопило дивне відчуття: спершу приплив полегшення, а за мить порожнеча. — Як?
— Серцевий напад, у в’язниці. — Мама говорила лагідно, ніби намагалася пом’якшити своїм голосом цю разючу новину.
— А-а-а, — повторила Ганна.
Вона намацала за прилавком табуретку, на якій вони зазвичай сиділи, клеячи цінники на книжки, й опустилася на неї.
Потім поклала руку на живіт, ніби захищаючись від удару, який уже вразив її. Слів дібрати не могла. Тільки й могла повторювати одне й те саме: «А-а-а...»
— Усе нормально?
— Так, звісно. — Ганна чула свій голос приглушено, наче він долинав звіддаля. — А чому б і ні?
— Ну... — Вона відчувала, як мати ретельно добирає слова. — Це ж не жарти. Подія таки знакова, новий етап.
Новий етап. Саме ці слова щойно крутилися в голові Ганни, коли вона згадувала розмову з Віллом. Аж раптом, почувши їх знову, Ганна зрозуміла, що не витримує. Вона ледь стримувалася, щоб не розридатися і не втекти з магазину посеред зміни.
— Шкода, — пробурмотіла Ганна в слухавку. — Дуже шкода, мамо, але мені вже треба... — Вона гарячково вигадувала, що сказати. — Покупець прийшов, — пробубніла через силу й поклала слухавку.
Тиша порожньої крамниці обступила її зусібіч.
ДО
На Пеламській вулиці не було вільних паркувальних місць, тому мати зупинилася біля подвійної жовтої лінії на головній вулиці. Ганна вилізла з машини з найбільшою валізою. Мама пообіцяла Ганні десь припаркуватися, а потім знайти її.