Ганна стояла, спостерігаючи, як від’їжджає пошарпаний «міні». Її охопило дивне відчуття: ніби, вийшовши з машини, вона скинула своє старе «я», як стару шкіру — і тепер може показати світові витонченішу, свіжішу, оновлену версію себе. Версію, від якої по тілу бігли мурашки.
Ганна обернулася й поглянула на герб над різьбленою кам’яною аркою, відчуваючи, як прохолодний жовтневий вітерець, лагідно торкнувшись потилиці, здійняв її волосся. Вона затремтіла від п’янкої суміші хвилювання і захвату.
Ось вона. Вершина всіх її надій, мрій та ретельно напрацьованих стратегій. Один з найстаровинніших і найпрестижніших коледжів одного з найстаровинніших і найпрестижніших навчальних закладів світу — знаменитий Пеламський коледж Оксфордського університету. Відтепер це її новий дім на наступні три роки.
Сьогодні, на відміну від дня співбесіди, величезні дубові двері були відчинені. Першого ж разу Ганні довелося стукати в середньовічні ґратчасті дверцята, що розміщувалися у великих дверях, і чекати, аж поки черговий прочинив їх і визирнув до неї, наче учасник шоу Монті Пайтона. Тож тепер Ганна потягнула свою валізу через арку, минаючи будиночок чергових, до столика під альтанкою, де старші студенти роздавали інформаційні теки й допомагали першокурсникам.
— Привіт, — мовила Ганна, наближаючись до них. Її валіза шурхотіла по рінистій доріжці. — Я Ганна Джонс. Підкажіть, будь ласка, куди мені йти.
— Звісно! — жваво озвалася дівчина за столиком. Вона мала довге й блискуче біляве волосся, а вимову чітку, наче відшліфоване скло. — Вітаю в Пеламі! Передусім тобі треба отримати ключі в будиночку чергових й інформацію про проживання. — Вона вказала на арку, через яку щойно пройшла Ганна. — А ти вже маєш студентський? Він знадобиться майже для всього: й обід оплатити, і книжки в бібліотеці взяти...
Ганна заперечно похитала головою:
— Ні, але я подала заявку.
— Забереш свій студентський у другій галереї, можеш сьогодні в будь-який час. Але ти, певно, спочатку хочеш віднести валізу... А, і не забудь про довідковий ярмарок та вітальну зустріч для першокурсників! — Дівчина простягнула Ганні пачку гладеньких листівок, і та незграбно взяла їх вільною рукою й притиснула до себе.
— Дякую, — мовила Ганна й, оскільки більше не мала запитань, розвернулася і потягла валізу назад, до будиночка чергових.
У день співбесіди Ганна не заходила туди, бо черговий вийшов і впустив її. А тепер могла розгледіти цю обшиту дерев’яними панелями кімнатку, схожу на поштовий відділ: там було два вікна з краєвидом на дворик і арковий вхід, а ще — прилавок і довгі ряди комірок, кожна з яких акуратно позначена іменем. Ганну огорнуло дивне відчуття від думки, що там є і її ім’я. Щось на кшталт... належності до чогось великого.
Вона підняла валізу на сходи й чекала, поки черговий владнає всі справи з якимось хлопцем, а точніше з його батьками. Мати хлопця докладно розпитувала про доступ до вайфаю і як облаштовано душову. Зрештою вони все з’ясували, і Ганна підійшла ближче, бажаючи, щоб її мати швидше припаркувала машину: трохи підмоги їй не завадило б.
— Е-е, вітаю, — почала Ганна, намагаючись говорити рівним голосом, хоча всередині все стислося від хвилювання. Вона вже доросла. Тепер вона — студентка Пеламського коледжу. І має повне право бути тут, тож годі нервуватися. — Я Ганна. Ганна Джонс. Підкажіть, будь ласка, куди мені йти...
— Ганна Джонс... — мовив черговий. Цей кумедний товстенький чолов’яга з пухнавою білою бородою трохи скидався на Санту на пенсії. Він почепив на ніс окуляри й почав вивчати довгий видрукуваний список імен. — Ганна Джонс... Ганна Джонс... Ага, ось ви де. Новий дворик, сьомі сходи, п’ята кімната. Ще й отака в’язочка. От і добренько.
В’язочка? Ганна замислилася, що то може означати, але черговий уже вів далі, тож вона не встигла запитати.
— Ідіть через оту арку. — Він вказав крізь подвійне вікно на високу арку на іншому боці дворика з оксамитовою травою. — У Фелловзькому саду повернете ліворуч. Не забувайте, що ходити по траві заборонено. Далі минаєте будиночок голови коледжу. Сьомі сходи будуть на протилежному боці Нового дворика. Тримайте мапу. Вам, голубко, безплатно.
І він поклав на дерев’яний прилавок лискучу згорнену листівочку.
— Дякую, — кивнула Ганна. Взяла мапу й поклала її до кишені джинсів, а тоді дещо пригадала: — Моя мама от-от має прийти. Паркує машину. Скажете їй, будь ласка, де я, коли підійде?