— Мама Ганни Джонс, — замислено пробурмотів черговий. — Гаразд. Джоне! — Він гукнув через плече до чоловіка, що сортував пошту. — Якщо, коли я буду на обіді, прийде мама Ганни Джонс, то направиш її до сьомих сходів. Новий дворик, п’ята кімната.
— Звісно, — сказав чоловік, а потім обернувся і поглянув на Ганну. Кремезний брюнет, десь метр вісімдесят зростом і молодший від свого колеги. Обличчя бліде, та водночас спітніле, хоч він і не робив нічого надважкого. Високий і писклявий голос геть не пасував його зовнішності. Від цього контрасту Ганну почав пробирати нервовий сміх.
— Щиро дякую, — сказала дівчина, розвернулася і пішла. Коли вона вже підійшла до дверей, черговий гукнув її. Його голос прозвучав різко, з ноткою докору.
— Куди побігли, юна леді?
Ганна обернулася. Серце закалатало від думки, що вона зробила щось не так.
Чоловік підвівся з-за столу й поволі підійшов. У руці він тримав якусь річ і, потрушуючи нею, наче трофеєм, простягнув Ганні.
То була в’язка ключів.
— Ох... — відчувши себе дурепою, Ганна розсміялася. — Дякую.
Дівчина простягнула руку, але чоловік не віддавав ключів. Якусь мить він просто стояв, хитаючи ними над її долонею. Потім різко розімкнув пальці та випустив в’язку, а Ганна підхопила її, запхала до кишені й вийшла.
«VII» — ЗНАЧИЛОСЯ над сходами, до яких підійшла Ганна. Глянувши спершу на план у своїй руці, а тоді на кам’яні східці, вона припустила, що це потрібне їй місце. Потім кинула погляд через плече. Не тому що сумнівалася в мапі, а радше, щоб намилуватися всім цим: недоторканим зеленавим квадратом чепурного газону, камінням медового кольору, склепінчастими вікнами... Сонячне сяйво і зграї білого осіннього хмаровиння створювали неземну, чарівливу атмосферу, і Ганні на мить здалося, ніби вона опинилася на сторінках якоїсь із книжок зі своєї валізи — «Повернення до Брайдсгеду», мабуть. Або ж «Випускний вечір». Чи «Темні матерії». Такий казковий світ...
Усміхаючись, Ганна пройшла під аркою, однак волокти валізу нагору виявилося нелегко, тож усмішка щезла з її уст уже на першому майданчику. Піднявшись на другий, вона захекалася. Повітря здавалося задушливим. Відчуття казки швидко випаровувалося.
Ліворуч від себе вона побачила двері з акуратним дрібненьким написом: «4 — Г. Клейтон». Навпроти них: «З-P. Берне Волліс». Середні двері були прочинені. Поки Ганна стояла, переводячи подих, вони розчахнулись, і перед її очима постала малесенька кухня та двоє хлопців. Один схилився над електричною плитою, а другий тримав чашку чаю і дивився на неї з таким виразом... Можливо, то була лише цікавість, але погляд видавався дещо ворожим.
— П-привіт, — несміливо озвалася Ганна, та він лише кивнув і, обійшовши її, рушив до кімнати з написом «Берне Волліс». Що там казав черговий? П’ята кімната? Отже, ще один поверх.
Зціпивши зуби, Ганна затягнула валізу на останній майданчик. Нарешті горішній поверх. Там розміщувалося двоє дверей — одні напроти одних. Праві, з написом «6 — доктор Маєрс», були замкнені. Логічно, що ліві, прочинені, вели до її кімнати, тож вона увійшла.
— Приві-і-іт... — протягнула якась дівчина, що лежала, розпростершись на дивані. Вона лиш на мить відвела погляд від телефона і зиркнула на Ганну. На ній була коротка сукня з вишивкою ришельє, з-під якої визирали довгі засмаглі ноги, закинуті на бильце дивана. На її наманікюрених пальчиках повиснув босоніжок. Здавалося, вона гортала якийсь додаток зі світлинами на телефоні. — Ти, мабуть, Ганна.
— Так... Ганна, — невпевнено відповіла та, а її голос підскочив, через що сказане прозвучало як запитання. Ганна оглянула кімнату. Це була вітальня, біля дверей якої височіли гори найвишуканішого багажу. Капелюшні коробки, черезплічні сумки, величезна торбина від Селфрідж, наповнена оксамитовими подушками, скриня з величезним мідним замком, на вигляд як справжня від Луї Віттон. Проти цих речей багаж Ганни здавався геть скромним, навіть разом із тією валізою, яку мама мала принести з машини. — А тебе як звати?
— Ейпріл. — Дівчина відклала телефон і підвелася.
Струнка, середнього росту, медово-біляве волосся коротко підстрижене й ретельно пригладжене. Тонко вигнуті брови надавали їй задоволено-зневажливого виразу. У ній було щось неземне — якась незбагненна риса, якої Ганна ніяк не могла розпізнати й осягнути.
Ганні здавалося, наче вона десь уже зустрічала Ейпріл... Або бачила в якомусь фільмі. Її врода просто засліплювала, від неї було важко відвести погляд. Ейпріл ніби купалася у світлі — іншому, не такому, що освітлювало решту кімнати.