— Ейпріл Кларк-Клівден, — люб’язно додала дівчина, зауваживши, що Ганна досі мовчить. Наче це ім’я мало би про щось свідчити.
— А я думала... — почала була Ганна, замовкла й невпевнено повернулася до дверей, щоби перевірити табличку з іменем. Справді, там значилося: «5-Г. Джонс», а знизу — «Е. Кларк-Клівден».
Ганна насупилася.
— То ми... сусідки?
Усе це видалося малоймовірним. У брошурі Пеламського коледжу наголошували, що приміщень для спільного проживання фактично немає. Жодних кімнат-двійок. Навіть квартир — до другого курсу. Звісно, є чимало спільних ванних кімнат, хіба за винятком тих, що в сучасному крилі. Однак, прочитавши той проспект, Ганна була певна, що матиме власний простір.
— Щось таке, — кинула Ейпріл. Вона позіхнула, як кішечка, і розкішно потягнулась. — Я не про спальню, коли що. На таке я ніколи не погодилася б. Спільна тільки вітальня.
Ейпріл обвела рукою невеличку кімнатку, ніби показуючи, що вона тут — ґречна господиня, а Ганна — непрохана гостя. Ця думка шпигнула Ганну досадою, але вона відігнала це почуття й оглянула кімнату. Коли не брати до уваги купу речей Ейпріл, то меблі звичайні й скромні: доволі пошарпаний диван, журнальний столик і шафка. Водночас сама кімната чиста, світла, із красивим кам’яним каміном.
— Класно, що є де позависати, правда ж? Твоя кімната там. — Ейпріл вказала поглядом на двері праворуч від вікна. — А моя навпроти. Я, здається, вибрала більшу. Як там кажуть, хто рано встає...
Ейпріл підморгнула, і на її щоці з’явилася ніжна ямочка.
— Що ж, справедливо, — відповіла Ганна.
Не було сенсу сперечатися. Судячи з усього, дівчина вже розпакувала речі. Тому Ганна, залишаючи на килимку смуги від коліщаток, потягнула валізу до вільної кімнати.
Після розмови з Ейпріл вона очікувала побачити маленьку, ба навіть крихітну кімнатку, але та виявилася більшою, ніж удома. Там був ще один камін із різьбленого каменю й склепінчасте вікно з олив’яним склом, що відкидало діамантовий відблиск на поліровані дубові дошки.
— Ого, як круто! — вигукнула Ганна й одразу захотіла вщипнути себе. Не варто видавати свій захват перед тією розкішною Ейпріл.
З іншого боку, кімната направду крута. Цікаво, скількох студентів вона побачила за чотири століття? Чи були серед них майбутні члени Палати лордів, знамениті політики, лавреати Нобелівської премії та письменники? Ці думки паморочили. Ганну охопило відчуття, ніби коли дивишся не з того боку телескопа й бачиш себе в самому кінці, напрочуд маленьким.
— Непогано, правда ж? — поцікавилась Ейпріл.
Вона підійшла і стала біля дверей, однією рукою спираючись об одвірок, а другою — на випнуте стегно. Слабке вечірнє світло, що пробивалося крізь тонку білу сукню, окреслювало її силует і перетворювало стрижку піксі на білий німб. Вона ніби щойно зійшла з кіноафіші.
— А твоя така сама? — поцікавилася Ганна. Ейпріл знизала плечима.
— Ну схожа. Хочеш глянути?
— Звісно.
Ганна відклала свою валізу й пішла за Ейпріл через вітальню до других дверей. Зайшовши всередину, зрозуміла, що там геть усе інакше. Кімната була дещо більшою, і лише металеве ліжко й камін нагадували їй про власну. Все інше відрізнялося — від килимів до розкішного робочого крісла й оббитого дорогою на вигляд тканиною двомісного диванчика в кутку.
Високий кремезний чоловік у костюмі складав одяг до великої шафи. Він навіть не підвів голови, коли дівчата зайшли.
— Вітаю, — ввічливо мовила Ганна найдоречнішим для знайомства з батьками тоном. — Ви, мабуть, тато Ейпріл. Я Ганна.
Ейпріл пирхнула зо сміху.
— Ти що! Не жартуй так. Це Гаррі. Він працює на моїх батьків.
— Приємно познайомитись, — озвався той через плече, а потім засунув останню шухляду й розвернувся. — Думаю, все, Ейпріл. Можу ще якось допомогти?
— Ні, наразі це все. Дякую, Гаррі.
— Я заберу коробки. Валізу залишати?
— Ні-ні, не треба. Тут немає куди її ставити.
— Добре. Ну що ж, хай щастить. Там, на підвіконні, невеличкий прощальний подарунок від твого тата. Радий знайомству, Ганно, — сказав Гаррі, а тоді розвернувся, узяв купу порожніх сумок та коробок біля дверей і вийшов. Двері зачинилися, а Ейпріл, скинувши взуття, упала на щойно застелене ліжко, глибоко занурившись у м’яку перину.
— Нарешті. Справжнє життя.
— Справжнє життя, — повторила Ганна.
Та насправді вона не поділяла цього захвату. Сидячи тут, у багатовіковому навчальному осередку, серед розкішних речей Ейпріл, вдихаючи незнайомий важкий аромат коштовних парфумів, вона ще ніколи не почувалася такою відірваною від життя. Їй стало цікаво, що скаже про все це її мама, яка, імовірно, досі кружляє навколо Оксфорду, шукаючи місце, щоби припаркуватись.