— Ану гляну, що він там мені залишив, — сказала Ейпріл. — Коробка не від Тіффані, початок так собі.
Вона підвелася з ліжка й підійшла до вікна. На кам’яному підвіконні стояла висока подарункова коробка, з якої визирала листівка.
— «Бажаю гарного початку оксфордського життя. З любов’ю — татусь». Що ж, хоча б підписав сам. Ну це вже плю-сик, бо ж на листівці до мого дня народження був почерк секретарки.
Вп’явшись нігтями в кришку, Ейпріл відкрила її і розсміялася.
— Боже, щойно я подумаю, що батько ледве знає моє повне ім’я, як він доводить протилежне... — Ейпріл підняла пляшку шампанського і два келихи. — Ну що ж, вип’ємо, Ганно Джонс?
— Так, можна, — відповіла Ганна.
Насправді вона не надто любила шампанське. Пила його кілька разів — на весіллях і на п’ятдесятиріччі своєї мами, а опісля мучилася від головного болю. Однак зараз не могла відмовитися: момент просто ідеальний. Може, Ганна з Додсворта й не любила шампанського, однак Ганна з Пеламського коледжу — інша людина.
Вона спостерігала, як Ейпріл, вправно відкорковувавши пляшку, розливає пінистий напій у келихи.
— Хоч і не холодне, а все ж «Дом Периньйон», — сказала Ейпріл, подаючи келих. — За що вип’ємо? А що, коли за... Оксфорд? — Вона підняла бокал.
— За Оксфорд, — повторила Ганна. Вона цокнулася келихом з Ейпріл і скуштувала напій. Тепле шипуче шампанське зашумувало в роті, бульбашки розтеклися по язику, алкоголь залоскотав у носі й горлі. Вона відчула легке запаморочення, але не могла зрозуміти, чи то від шампанського, чи то від пропущеного ланчу, чи просто від того, що... вона тут. — І за Пелам.
І за нас, — додала Ейпріл. Вона відкинула голову й осушила келих чотирма довгими ковтками. Потім налила ще й подивилася на Ганну, а її обличчя осяяла широка хитрувата усмішка, від якої на м’яких щоках з’явилися милі ямочки. — Так, за нас, Ганно Джонс. Наше життя тут буде шикарнючим. Правда ж?
ПІСЛЯ
Поклавши слухавку, Ганна відчула, як тиша крамниці огортає її, наче кокон. Вона ніколи не казала цього Кеті, але саме заради таких митей і прийшла працювати до «Небилиць». Ганну не цікавила суботня штовханина, метушня покупців чи наплив туристів на фестиваль у серпні. Натомість вона прагнула поринути в заспокійливу тишу буднів, коли можна побути... ні, не на самоті — адже неможливо бути на самоті в кімнаті з тисячами книжок, — коли можна лишитися наодинці з ними.
Крісті. Бронте. Сеєрс. Мітфорд. Дікенс. Ці автори допомогли їй пережити роки після смерті Ейпріл. Ганна втекла в книжки від прискіпливих поглядів і жалощів, від збіса непередбачуваного інтернету й страхіть цього світу, у якому будь-якої миті тебе може підстерегти репортер, цікавий незнайомець або смерть найкращої подруги. То була втеча до світу, де все впорядковано. Ніде правди діти: у книжках стається й погане. Скажімо, на двісті сьомій сторінці. Але, хай там що, воно завжди траплятиметься на двісті сьомій сторінці. І коли ти перечитуєш книжку, то розумієш, що ось воно — наближається. Стежачи за сюжетом, ти зауважуєш знаки, а отже, можеш підготуватися.
Ганна слухала, як ніжні краплі единбурзького дощу стукають по напівкруглому вікну за її спиною, а старі паркетні дошки тихесенько риплять від нагрітих опалювальних труб. Вона відчувала мовчазне співчуття книжок. Якоїсь миті їй закортіло взяти одну з них, можливо, найулюбленішу— роман, який вона знає майже напам’ять; податися до дитячого відділу, вмоститися в крісло-мішок і відгородитися від світу.
Однак не могла. Вона на роботі. Ще й не сама. Ганна побачила, як Робін уже вертається через «Небилиці» — лабіринт маленьких вікторіанських кімнат, обставлених елегантними столиками й презентаційними кошиками.
— Бі-бі! Іде Робін Ґрант, надзвичайна чайна леді! — Вона рвучко поставила дві чашки на прилавок, аж темний гарячий чай хлюпнувся небезпечно близько до підставки з листівками. — Твоя з ложкою. А ти... — Робін глянула на Ганну й завмерла, прочитавши щось дуже тривожне на її обличчі. — Усе гаразд? Ти якась дивна.
У Ганни завмерло серце. Невже так очевидно?
— Просто... — повільно пробурмотіла вона. — Я почула дивні новини.
— О боже. — Робін прикрила рот рукою і мимохіть зиркнула на живіт Ганни, а тоді знову глянула їй у вічі.— Це ж не...
— Та ні! — швидко відповіла Ганна і спробувала видушити усмішку, проте та вийшла натягнутою і сухою. — Нічого такого, це лише... лише сімейні негаразди.