Адвокат Невілла, Клайв Меррітт, заявив, що перед смертю його клієнт готувався подати нову апеляцію. «Він відійшов у вічність, намагаючись довести свою невинність, — повідомив Меррітт під час інтерв’ю з BBC. — Гірко й несправедливо, що його шанс скасувати вирок помер разом з ним».
З родиною Кларк-Клівденів для отримання коментарів зв’язатися не вдалося.
У Ганни затремтіли руки.
Минуло стільки часу відтоді, як Ганна шукала новини про Невілла, що вона й забула, як це — натрапляти на його ім’я, на згадки про Ейпріл і, що найгірше, на їхні світлини. Є лише кілька знімків Невілла. Найчастіше беруть світлину з його оксфордської ідентифікаційної картки, що нагадує полі-ційне фото: Невілл, ніби арештант, дивиться в камеру безкомпромісним, похмурим і моторошно незмигним поглядом. Бачити його обличчя жахливо, та найбільше Ганна ненавидить світлини з Ейпріл — привабливі знімки із соцмереж, на яких вона невимушено розкинулася на плоскодонці або обіймається з іншими студентами, чиї обличчя розмиті — для захисту приватності, яку давним-давно відібрали в неї.
Найгірше — це кадри її мертвого тіла.
Цих світлин не має бути в інтернеті, але, звісно ж, вони там є. У всемережжі можна знайти що завгодно. І ще до того, як Ганна навчилася стримуватися і не шукати безперестанку, задовго до того, як вона опанувала анонімні вкладки, гугл-алгоритм визначив її як людину, що цікавиться Пеламським Душієм, — і з регулярною наполегливістю пропонував їй статті із сенсаційними заголовками на цю тему.
«Ця інформація корисна?» — запитував її мобільний. Після того як вона безліч разів натиснула «нецікаво», стукаючи по екрану з такою силою, що її тремтячі пальці ще довго боліли опісля, телефон зрештою допетрав і припинив пропонувати їй такі статті. Однак навіть зараз ці публікації інколи виринають — мабуть, їх виштовхує якась незбагненна внутрішня примха, що криється в самій глибині інтернет-алгоритмів.
Тоді Ганна вдивляється в екран, аби знову побачити усміхнену Ейпріл, її ясний прямий погляд, який досі пронизує її серце, навіть через десять років. І часом хтось таки вистежує Ганну, а на електронну скриньку надходять листи на кшталт: «Ви та Ганна Джонс, яка причетна до вбивства Ейпріл 1<ларк-Клівден? Я пишу дослідження/студентський есей / психологічний портрет / статтю про апеляцію Джона Невілла».
Спочатку вона відповідала гнівно — писала їм «гидота» й «стерв’ятники». Потім, зрозумівши, що це лише підбурює їх надокучати й далі або ж цитувати її злісні електронні листи у своїх статтях, змінила тактику: «Ні. Моє ім’я — Ганна де Частейн. Нічим не можу допомогти».
І це теж було неправильно. Річ навіть не в тому, що так Ганна ніби зраджувала Ейпріл. Якщо люди, котрі її шукали, зайшли так далеко, що відкопали її електронну пошту, то вони знали. Вони знали, ким був Вілл, знали, хто вона, і зміна прізвища після одруження нітрохи не затирала її слідів.
«А чому ти просто не ігноруєш їх?» — спантеличено запитував Вілл, коли вона розповідала йому про ті листи. — Я, наприклад, роблю саме так.
Звісно, він мав рацію. Тепер Ганна просто не відповідає. Однак досі не може змусити себе видалити листи. Вони й досі в окремій теці, що похована глибоко на дні її поштової скриньки. Тека називається «Запити». Ото й усе. Ганна переконувала себе, що одного дня — одного дня, коли все це скінчиться, — вона видалить їх.
Та день цей чомусь ніяк не наставав. Тепер Ганна тільки й гадає, чи він взагалі коли-небудь буде.
Вона саме хотіла заблокувати телефон, але помітила світлину, яку додали до статті. На ній не Ейпріл, а Невілл. Цього знімка вона ще не бачила. Це не добре знайома їй ідентифікаційна картка з тими мерзенними гострими рисами обличчя — і не той похапцем зроблений знімок папараці, де Невілл показує репортерам під приміщенням суду непристойний жест. Ні, цю світлину, мабуть, зробили значно пізніше, під час однієї з його численних апеляцій, можливо, зовсім недавно. На ній він постарілий, ба більше — виснажений. Він схуд, і хоча навряд чи став нижчим, та все ж геть не скидався на того височенного чоловіка, яким пам’ятала його Ганна. Їй було важко повірити, що це справді Невілл. В’язнична форма звисала на його кістлявому тілі. Його погляд — зацькований і засапаний — прикипів до камери, він буквально засмоктував кожного, хто на нього дивився, у свої нічні жахіття.
— Перепрошую, — пролунав різкий голос позаду.
Ганна підскочила, усвідомивши, що спинилася посеред підземного переходу Кінґс Стейблс, а якась жінка намагалась оминути її.