— Я... Я перепрошую, — затнулася Ганна. Тремтячими руками заблокувала телефон і засунула його до кишені, наче він забруднився від фото на екрані. — Вибачте.
Жінка проштовхалася повз неї і, хитаючи головою, пішла далі, а Ганна рушила додому. Та навіть вийшовши з темного переходу під осіннє сонце, вона досі відчувала, як її пробирав той похмурий зацькований погляд, який ніби чогось благав, але вона не могла зрозуміти чого.
НАДВОРІ СТЕМНІЛО ЩЕ ДО ТОГО, як Ганна нарешті повернула до Стокбриджського завулка. Ноги боліли від довгої ходьби, ще й довелося шукати ключі в сумочці, нарікаючи, що ніхто не змінив перегорілу лампочку над парадними дверима.
Та зрештою вона потрапила всередину, підійнялася сходами й зачинила за собою двері квартири.
Якийсь час просто стояла на місці, притулившись спиною до дверей і вслухаючись у тишу. Вона прийшла додому раніше від Виша, а тому раділа можливості просто стояти й впиватися прохолодою, спокоєм і затишком їхньої оселі. Мала б поставити чайник, роззутися, ввімкнути світло.
Та нічого не зробила. Просто пішла до вітальні, повалилась у крісло й сиділа, намагаючись змиритися з новинами.
За якийсь час знадвору долинули звуки: мотоцикл Вілла спинився, його хрипке ревіння відлунювало від будинків у вузькому завулку. Заглушивши двигун, Вілл повернув ключ у замку парадних дверей і почав підійматися сходами.
Ганна розуміла, що має підвестися і сказати Віллові бодай щось, однак не могла. Просто не мала сили.
Вона чула, як він зайшов до квартири, як кинув сумку на полицю вішака в передпокої, як ішов коридором, бурмочучи дурнувату попсову пісеньку, як увімкнув світло, а потім зупинився.
— Ганно?
Він стояв напроти неї і мружився, намагаючись зрозуміти, чому вона сидить у темряві.
— Ганно! Що ти... все гаразд?
Вона ковтнула, намагаючись дібрати слова, але спромоглася видати тільки ледь чутне «ні».
Вілл змінився на лиці. Він різко сполотнів з переляку, упав на коліна перед нею і міцно схопив її за руки.
— Ганно, це ж не... не... Щось сталося? Щось із дитиною?
— Ні! — цього разу Ганна відповіла твердо, бо зрозуміла, чому він злякався. — Боже, ні, нічого такого. — Вона знову ковтнула і видушила: — Вілле, Джон... Джон Невілл. Він помер.
Ганна розуміла, що повідомила цю новину жорстоко, навіть жорстокіше, ніж її мама. Вона цього не хотіла, але була надто приголомшена й розбита, щоби підбирати інші слова.
Вілл нічого не відповів. Лише опустив руки, а його обличчя на мить стало беззахисним і до болю вразливим. Потім він замкнувся в собі. Підвівся, підійшов до еркерного вікна і притулився до жалюзі, вдивляючись у темряву надворі. Ганна могла розгледіти лише його профіль — блідий на тлі темного волосся й чорноти за склом.
Ганні було важко зрозуміти Вілла в такі миті: він відкритий, коли радіє, однак біль або страх змушують ховати емоції глибоко всередині; ніби він не хоче, аби хтось бачив його почуття. Вона припускала, що це спадщина від батька-військового та школи-інтернату, де за будь-який прояв емоцій нарікали тюхтієм і плаксієм. Лише та частка секунди, коли Вілл ще не ввімкнув свого захисту, дозволила Ганні запевнитися, що він таки почув її слова. Тепер вона не могла збагнути, що криється за його мовчанням, за ввічливою байдужою маскою на обличчі.
— Вілле... — зрештою мовила вона. — Скажи хоч щось.
Він обернувся й подивився на неї з виразом, ніби блукав думками десь дуже далеко.
— Гаразд. — Голос Вілла шокував Ганну: в ньому прозвучала нечувана досі жорстокість. — Хотів запитати, — мовив Вілл, — а що в нас на вечерю?
ДО
— О бо-о-оже мій. — По-театральному протяжний голос Ейпріл підозріло нагадав Ганні Дженіс із «Друзів». Вони йшли вузьким проходом між довгими бенкетними столами вздовж усієї зали.
Ганна вперше переступила поріг великої зали як студентка Пеламу й відчула животрепетний захват, розглядаючи старовинні балки високо над головою та темні стіни, обшиті дубовими панелями й завішані олійними картинами колишніх голів коледжу. Так, її охопило приголомшення, але точно не страх, бо поруч була Ейпріл, яка поливала брудом скупеньке меню й погану акустику.
— Вілл де Частейн власною персоною, — мовила Ейпріл, поставивши свою тацю на один з довгих переповнених бенкетних столів, і вперла руки в боки.
Один зі студентів, що сидів на довгій дубовій лавці, озирнувся, і його темне волосся впало йому на очі. Ганна відчула, що її серце завмерло. Склянка з водою на таці ковзнула на кілька сантиметрів ліворуч, і вона поспіхом поправила її.