Донна Тартт
Таємна історія
Бретові Істону Еллісу,
чия щедрість завжди мені зігріватиме серце,
та Полові Едварду Мак-Ґлоїну,
моїй музі й меценату, щонаймилішому другу, який тільки може бути в цілому світі.
Я питаю про становлення філолога і стверджую:
1. Молода людина зовсім не може знати, ким є греки та римляни.
2. Вона не знає, чи здатна довідатися про них.
Тож, будучи вільними від інших занять, спробуймо поквапно, як роблять це оповідачі, зайнятися — хай лише на словах — цими людьми задля виховання.
Пролог
У горах танув сніг, і Банні був мертвий кілька тижнів, перш ніж ми збагнули всю серйозність нашого становища. Адже, розумієте, він уже був мертвий протягом десяти днів, коли його знайшли. В історії Вермонту його пошуки стали одними з наймасштабніших: нацгвардія, ФБР і навіть армійський гелікоптер. Університет тимчасово закрили, припинив роботу лакофарбовий завод у Гемпдені, а люди прибували з Нью-Гемпширу, півночі штату Нью-Йорк і навіть далекого Бостона.
Важко повірити, що невигадливий задум Генрі міг так добре втілитись, незважаючи на всі непередбачувані події. Ми не планували ховати тіло в недоступному місці. Та й, насправді, не ховали його взагалі, покинувши на місці падіння і сподіваючись на випадкового перехожого-нещасливця, що міг би натрапити на труп до того, як його всі зшукалися б. Сама по собі історія дуже проста і зрозуміла: непевне каміння, на дні яру тіло з переламаним карком та сліди каблуків у болоті, що з’їжджали вниз; не більше й не менше — трагічна пригода на природі, і цим усе могло скінчитися, тихим плачем та камерним похороном, якби не сніг, що випав тієї ночі; він укрив тіло без сліду, і за десять днів, коли врешті прийшла відлига, нацгвардійці, ФБРівці та шукачі з міста зрозуміли, що весь цей час вони тинялися сюди-туди по тілу, збиваючи покрив ногами до консистенції льоду.
Важко повірити, що така буча зчинилася через подію, до якої я частково був причетний, і ще важче — в те, що я проходив крізь усе це: камери, однострої, чорний гурт, розпорошений горою Катаракт, ніби мурахи в цукорниці, — так і не викликавши ані крихти підозри. Та одне діло — проходити крізь, а цілковито інше — вибратися звідти. Колись мені здавалося, що я давно й назавжди покинув той яр одного квітневого дня, проте зараз я цього зовсім не певний. Шукачі вже розійшлися, життя навколо заспокоїлось, а я збагнув, що можна було роками уявляти себе деінде, а насправді так і лишитися стояти в першій траві край грузької прірви, де небо супиться над тремким яблуневим квітом і в повітрі вже чується перший морозець від снігопаду, що пройде вночі.
— Що ви всі тут робите? — здивовано поцікавився Банні, коли натрапив на нас чотирьох, що вже чекали його.
— Молоду папороть шукаємо, — відказав Генрі.
А потім ми перешіптувалися в підліску — останній погляд на тіло, востаннє роззирнулися навколо: чи не впустили якихось ключів, не загубили окулярів, чи всі зі своїми речами? — і цугом поверталися через ліс. Я кинув погляд назад, крізь парость, що зімкнулася на стежці одразу за мною. І хоча я пам’ятаю шлях додому, перші самотні сніжинки в сосновому бору, задоволену тисняву в машині, ніби ми були сім’єю, яка вирушала у відпустку, з Генрі, котрий кермував, зціпивши зуби, об’їжджаючи всі баюри, та всіма нами, що вихилялися з сидінь і теревенили, мов діти; хоча я пам’ятаю ту довгу жахливу ніч, яка чекала на мене попереду, й усі довгі жахливі дні та ночі по тому, — мені просто варто озирнутися через плече, як усі роки миттєво спадають, і знову я бачу позаду той яр, чиї зелено-чорні схили виднілися за паростю, — картину, що ніколи мене не покине.
Гадаю, колись я міг мати надію на різні історії, тепер же ніяких інших. Це єдина історія, яку зможу розповідати.
Книга 1
Розділ 1
Чи існує така річ, як «фатальна помилка» — ця ефектна чорна тріщина, що розколює ваше життя навпіл, — поза межами літератури? Раніше мені здавалося, що ні. Тепер я схильний вважати, що так. І, напевне, моя — це похмуре прагнення мальовничості будь-яким коштом.
А moi. L'histoire d'une de mes folies[1].
Мене звуть Річард Пейпен. Зараз мені двадцять вісім, і до дев’ятнадцяти років я ніколи не бував ні в Новій Англії, ні в Гемпден-коледжі. Я каліфорнієць за місцем народження і, як нещодавно з’ясувалося, — за вдачею. Останнє довелося визнати тільки-но, бо від фактів нікуди не дінешся. Хоча яке це має значення?
1
Про себе. Це історія одного з моїх шаленств (