— Ви вестимете всі мої заняття? — перепитав я.
— Ну не так щоб геть усі, — він серйозно відповів, а потім розсміявся, побачивши вираз мого обличчя. — Але я гадаю, що велике розмаїття викладачів шкодить і збиває з пантелику незміцнілий розум. Так само я вірю в те, що ліпше пізнати одну книгу щонайкраще, ніж сотню — поверхово. Мені відомо, що сучасний світ зі мною радше не погодиться, але, з іншого боку, в Платона та Александра Македонського було тільки по одному вчителеві.
Я поволі кивнув, намагаючись водночас вигадати тактовний спосіб дати задню, аж раптом ми зустрілись очима, і я подумав: «А чом би й ні?» Мені трохи паморочилося в голові від сили його особистості, але екстремальний характер пропозиції по-своєму вабив.
Його студенти (якщо таке опікунство зробило на них свій вплив) були імпозантними, різними, та водночас усі поділяли специфічну виваженість, жорсткий, химерний шарм, від якого відгонило холодним подихом античного світу, а не сучасності. Вони здавалися величними створіннями з такими очима, такими руками, такими поглядами — sic oculos, sic ille manus, sic oraferebat[12]. Я їм заздрив, вони мене приваблювали; ба більше, ця дивна риса мала всі ознаки штучності, адже її в них ретельно виплекали. (Те саме, до речі, і з Джуліаном: попри те що він справляв враження цілковито протилежне — свіжості та щирості, природним його робила не спонтанність, а мистецтво найвищого ґатунку.) Природним шляхом чи ні, але я прагнув стати на них схожим. Мене п’янила вже думка про набутість таких рис, а також перспектива оволодіти ними й самому.
Як же це все далеко від Плано та заправки мого батька.
— Якщо я запишуся на ці ваші дисципліни, то вони всі йтимуть грецькою? — запитав я.
— Звісно ж, ні, — розсміявся він. — Ми вчитимемо Данте, Верґілія, все таке інше. Та я б не радив зараз іти й одразу купувати примірник «Прощавай, Колумбе»[13]. — Така сумнозвісна вимога існувала до першокурсників-англістів. — Пробачте вже мені таку вульгарність.
Мої плани збентежили Жоржа Лафорґа, коли я розповів йому про них.
— Це дуже серйозний крок, — проказав він. — Ви ж розумієте, наскільки обмеженими стануть ваші контакти з іншими викладачами, з університетом?
— Він хороший учитель, — заявив я.
— Ніхто не може бути аж настільки хорошим. Крім того, якщо між вами раптом виникне якесь непорозуміння або ж ви зазнаєте від нього несправедливості, то ніхто з кафедри вам не зарадить. Ви вже пробачте, але я не бачу сенсу сплачувати тридцять тисяч заради можливості вчитися в одного-єдиного викладача.
Я думав був скерувати його запитання до Благодійного фонду Гемпден-коледжу, але стримався.
Лафорґ відкинувся на спинку крісла.
— Пробачте, але мені здається, що елітарні до снобізму цінності такої людини мали б викликати у вас відразу, — правив він далі. — Чесно кажучи, я вперше чую, щоб він приймав студента, якому компенсували настільки значну частку вартості навчання. Оскільки Гемпден-коледж — демократичний заклад, то ґрунтується на інших засадах.
— Якщо Джуліан узяв мене, то не настільки він уже й елітарний.
Сарказму француз не вловив.
— Я навіть готовий припустити, він просто не в курсі, що ви на стипендії, — серйозно провадив він.
— Що ж, якщо й не знає, — здвигнув я плечима, — то я не збираюся ставити його про це до відома.
Джуліан вів заняття у себе в кабінеті. Студентів у нього було дуже мало, і, крім того, жодна аудиторія не могла дорівнятися до його класу в комфорті або приватності. Він сповідував теорію, що учні краще навчаються в приємній несхоластичній атмосфері; і ця його розкішна теплиця, де буяли квіти посеред зими, насправді становила такий платонівський мікрокосм, яким, на думку Джуліана, і мала бути навчальна аудиторія. («Робота? — якось здивовано поцікавився він у мене, коли я згадав у розмові якісь аудиторні завдання. — Ви справді вважаєте, що те, чим ми займаємося, можна кваліфікувати як роботу?» — «А як же інакше мені це кваліфікувати?» — «Особисто для мене це чудовий різновид гри».)
По дорозі на своє перше заняття я побачив Френсіса Абернаті. Той по-воронячому дибав лукою, немов чорний птах, за яким майоріло та лопотіло чорне пальто. Він ішов замислений, курив сигарету, але від самої думки про те, що він може мене помітити, я сповнився незбагненних переживань. Тому пірнув у дверний отвір і почекав, доки Френсіс пройшов.
12
Очі такі ж були в нього, такі ж були рухи і усміх (
13
«Прощавай, Колумбе» (1959) — дебютна збірка оповідань американського письменника Філіпа Рота (нар. 1933 р.).