Проте піднявшись на майданчик біля сходів, що вели до Лікею, я з жахом побачив його на підвіконні. Кинувши на нього хуткий погляд, я вже збирався був пройти далі в хол, як раптом він сказав:
— Зажди. — Врівноважений голос належав типовому бостонцю, майже британцеві.
Я озирнувся.
— То ти наш новий neanias? — глузливо поцікавився він.
Новий молодий чоловік. Я підтвердив.
— Cubitum eamus?
— Що?
— Нічого.
Він переклав сигарету в ліву руку, а праву простягнув мені. Худа й тонкошкіра, немов у дівчини-підлітка.
Хлопець і не подумав представлятись. І після короткої незатишної паузи я йому назвався.
Той наостанок затягнувся сигаретою й викинув її у відчинене вікно.
— Я знаю, хто ти.
У кабінеті вже були Генрі з Банні; перший читав книгу, а другий, влігшись на парту, гучно та щиро говорив до товариша:
— …ознака поганого смаку. От що воно таке, старий. Я в тобі розчарований. Я тобі віддав належне, але, ти вже мені пробач, розраховував на трохи більший savoir-faire[14] з твого боку…
— Доброго ранку! — привітався Френсіс, заходячи за мною та зачиняючи за собою двері.
Генрі підвів голову, кивнув і повернувся до читання книжки.
— Привіт, — озвався Банні й додав, побачивши мене: — О, мої вітання! Ти нізащо не повіриш, — звернувся він до Френсіса, — але Генрі придбав собі ручку Montblanc.
— Справді? — перепитав Френсіс.
Банні мотнув головою в бік чаші з блискучими чорними перами на столі Джуліана.
— Я його попереджав, казав, щоб він остерігався. А то Джуліан іще подумає, що він її поцупив.
— Ми були разом, коли я її придбав, — не відриваючись від читання, проказав Генрі.
— І почім такі штуки зараз? — продовжив допит Банні.
Жодної відповіді.
— Та кажи вже. Скільки? Триста баксів за штуку? — Довжелезний, він уже майже повністю з ногами лежав на парті. — А колись ти все торочив, які вони потворні. Казав, що нізащо у світі не писатимеш нічим, крім звичайної ручки. Правда ж?
Мовчанка.
— Дай-но я ще раз подивлюся? — спитав Банні.
Поклавши книгу, Генрі витяг перо з нагрудної кишені й поклав на стіл.
— На! — промовив він.
Банні взяв ручку в руки й покрутив між пальцями.
— Це наче товстий олівець, якими я писав у першому класі. Наслухався Джуліана?
— Я просто хотів перову ручку.
— Але ж хіба обов’язково такої марки?
— Мені вже набридла ця розмова.
— Мені здається, це ознака поганого смаку.
— Не тобі, — різко перебив його Генрі, — щось розказувати про смак.
Надовго запанувала тиша, під час якої Банні всівся на стілець і відкинувся на його спинку.
— От подивімося, чим ми тут усі пишемо, — почав новий полілог Банні. — Франсуа, ти ж такий самий каламарний перодряп, як і я, хіба ні?
— Більш-менш.
Він тицьнув на мене пальцем, немовбито вів якесь обговорення на ток-шоу:
— А ти, Роберте, як там твоє прізвище? Чим там навчають писати у вашій Каліфорнії?
— Кульковими ручками, — відповів я.
Банні розмашисто кивнув.
— Щира душа, джентльмени. Прості смаки. Одразу виклав усі карти на стіл. Мені це до вподоби.
Відчинилися двері, і зайшли двійнята.
— Бане, ти чого так верещиш? — сміючись, запитав Чарльз і ногою захлопнув двері за собою. — Тебе чутно аж на початку холу.
Банні з самого початку повів їм історію про перо Montblanc. Я ніяково пробрався в куточок і заходився вивчати книжки в шафі.
— Давно займаєшся класичними мовами? — почувся голос під ліктем. Це був Генрі, котрий розвернувся на стільці й тепер говорив до мене.
— Два роки, — відповів я.
— Що читав грецькою?
— Новий Заповіт.
— Ну і звісно, що ти читав його на койне[15], — сердито прокоментував він. — Що ще? Напевне, Гомера. І ліриків.
Я знав, що це коник Генрі, тому боявся збрехати.
— Трохи.
— Платона?
— Так.
— Усього Платона?
— Дещо з Платона.
— Все перекладене?
Я вагався задовго. І він, не ймучи віри, витріщився на мене:
— Ні?
Я запхнув руки глибше в кишені нового пальта.
— Більшу частину, — проказав я, далекий від правди.
— Більшу частину чого? Діалогів? А як щодо пізніших робіт? Плотіна?[16]
— Так, — збрехав я. Аж по сьогоднішній день я ні слова з Плотіна не прочитав.