— І що ж?
На жаль, у голові тільки вітер гудів. Я не міг пригадати жодної речі, що абсолютно точно належала би Плотіну. «Еклоґи»? Ні, хай йому грець, то ж Верґілій.
— Чесно кажучи, не фанат Плотіна, — промовив я.
— Не фанат? Чого ж так?
Він був ніби поліцейський на допиті. Я замріяно подумав про свій старий курс, яким пожертвував заради цього, — «Вступ до драматургії» з веселим паном Ланіном, який змушував нас лягати на підлогу, ходив поміж студентами й говорив щось на кшталт: «А тепер уявіть, як ваші тіла наповнюються прохолодною оранжевою рідиною».
Як на Генрі, то мої відповіді на питання про Плотіна займали надто багато часу. Він щось хутко проказав латиною.
— Перепрошую?
— Забудь, — він холодно подивився на мене й знову згорбився над своєю книжкою.
Щоб приховати свій переляк, я відвернувся до шафи.
— Радий тепер? — почувся ззаду голос Банні. — Потягав сердегу по жаринах, еге ж?
На моє превелике полегшення, до мене підійшов привітатися Чарльз. Він здався дружнім і спокійним. Та не встигли ми обмінятись і парою слів, як у кабінет прослизнув Джуліан і тихо замкнув за собою двері.
— Доброго ранку! — привітався він. — Ви вже познайомилися з нашим новим студентом?
— Так, — знудженим, як на мене, тоном озвався Френсіс, допомагаючи Каміллі зі стільцем і сідаючи на свій власний.
— Чудесно. Чарльзе, не заварите нам чай?
Маколі пішов у комірчину, розмірами більше схожу на шафу, і звідти почувся звук води з-під крана. (Я так напевно й не дізнався, що саме було в тій комірчині або яким чином Джуліанові вдавалося вийти з неї з обідом на чотири страви.) Чарльз вийшов, зачинив двері й сів за парту.
— Ну то гаразд, — Джуліан поглядом обвів стіл. — Сподіваюся, ми вже всі налаштувались і готові покинути цей світ феноменів[17] та відправитись у сферу тонких матерій.
Він виявився надзвичайним ритором, чарівним промовцем, і мені прикро, що я не здатний дати вам краще уявлення про те, що він розповідав. Зрештою, пересічному інтелекту не так просто відтворювати мовлення найвищого ґатунку (особливо по такому тривалому часі), не втративши більшості в процесі передачі. Дискусія того дня точилася про втрату самості, про чотири божественні стани нестями та одержимості в Платона[18], про божевілля будь-якого виду; він почав із розповіді про те, що сам називав тягарем самості, і те, чому люди прагнуть її позбуватися насамперед.
— Чому нас мордує той упертий тонкий голосок у голові? — казав він, озираючи стіл. — Невже тільки тому, щоб нагадати про те, що ми живемо, що ми смертні, про наші індивідуальні душі? З якими, зрештою, так важко розпрощатись, проте ми змушуємо їх почуватися жалюгідніше від будь-чого іншого. З другого боку, хіба не біль часто змушує нас замислитися про самість? Так страшно пізнавати, подібно до дитини, що ми відділені від усього світу, що нікому й нічому не болить, коли ви обпікаєте язика або дряпаєте колінку, що весь біль та ятріння тільки ваші. Що страшніше, з віком ми виявляємо, що нікому, навіть найбільш коханій людині, не дано нас зрозуміти повною мірою. Наша самість знещасливлює нас, і саме тому ми так переймаємося, щоб її позбутися, правда ж? Пам’ятаєте ериній?
— Фурій?[19] — уточнив Банні, під чиєю кучмою волосся неможливо було роздивитись очі.
— Саме так. Як вони зводили людей із глузду? Вони підкручували гучність їхнього внутрішнього монологу, збільшували вже наявні в них якості до такої міри, що людям ставало неможливо терпіти власну самість. А як же можна позбутися цієї нестямної самості? Позбутися взагалі? Любов’ю? Так, але, як одного разу старий Кефал[20] підслухав у Софокла, тільки нечисленним із нас відомо, що любов — це жорстокий і страшний господар. Можна згубити себе заради іншого, але в такий спосіб ми потрапляємо в неволю, підставляємося стражданням, що накликають на нас найпримхливіші поміж богів. Війною? Можна згубити себе в радості битви, у бою за благородну й славну справу, проте в наші дні не так багато благородних і славних справ, за які варто ставати до бою. — Він розсміявся. — Хоча після всіх ваших Ксенофонтів і Фукідідів[21] я наважуся сказати, що небагатьом молодим людям підвладне краще розуміння військової тактики, вираженої в поетичній формі. І я певен, що за бажання ви спромоглися б організувати марш на Гемпден та захоплення міста.
Тут розсміявся Генрі:
17
В античній філософії феномени («те, що з’являється») — це поняття, що відображує знання, яке набуте предметним досвідом і незмінно протиставляється світу нематеріальних ідей («вигляд»).
19
Еринії («гнівні») — в античній міфології божества, пов’язані з підземним світом, втілення помсти. Фурії — їх давньоримський відповідник.
21
Ксенофонт (бл. 430–355/354 рр. до н. е.) — давньогрецький афінський історик, військовий діяч і філософ, учень Сократа. Фукідід (бл. 460 — бл. 400 рр. до н. е.) — давньогрецький афінський військовий діяч та історик.