— Ми вшістьох могли б це влаштувати хоч сьогодні по обіді.
— Як? — хором спитала решта.
— Одна людина — щоб перерізати телефонні та електричні дроти. Одна на мосту через Беттенкілл, одна на півночі, на головному виїзді з міста. Решта може наступати з півдня й заходу. Нас небагато, але якщо розсіятися, можна перекрити всі інші входи в місто, — тут він виставив широко розчепірену п’ятірню, — і просуватися в центр з усіх боків. — Пальці зімкнулися в кулак. — Звісно, нам потрібен фактор несподіванки, — правив він далі, і я відчув несподіваний дрож у холоднокровності його голосу.
Джуліан розсміявся.
— Скільки ж це років минуло з часу, коли боги востаннє втручались у війни між людьми? Гадаю, Аполлон та Афіна-Ніка спустилися б, аби стати до бою пліч-о-пліч із вами, «запрошені чи ні», як сказав спартанцям дельфійський оракул[22]. Уявіть, якими героями ви б стали.
— Напівбогами, — сміявся разом із ним Френсіс. — Могли б облаштувати собі трони на міській площі.
— І місцеві негоціанти платили б нам відкупне.
— Золотом, павичами та слоновою кісткою.
— Ага. Розженуться вони. Скоріше сиром чедер і звичайним печивом, — озвався Банні.
— Кровопролиття — це жахлива річ, — поквапився їх зупинити Джуліан, якого роздратувала згадка про звичайне печиво. — Проте найкривавіші місця в Гомера чи Есхіла дуже часто пройняті найбільшою величчю. Візьміть хоча б для прикладу славетну промову Клітемнестри в «Агамемноні»[23], яку я просто обожнюю. Камілло, ти ж була нашою Клітемнестрою в «Орестеї». Нічого не запам’яталося?
Світло з вікна падало прямо їй на обличчя; у такому яскравому промінні більшість людей здаються блідими, але її чисті, тонкі риси просто купалися в сонці, доки на неї не ставало боляче дивитися, на її світлі та променисті очі з чорними, мов сажа, віями, на золотаве мріння біля її скронь, що поступово переходило в лоск волосся, по-медовому теплого.
— Трохи пам’ятаю, — мовила вона.
І, подивившись у точку на стіні, десь вище від моєї голови, вона почала читати строфу. Я не зводив із неї очей. Із ким вона зустрічалася? Може, з Френсісом? Вони багато спілкувались, ось тільки Абернаті, здавалося, не дуже за тими дівчатами упадав. Та не сказав би, що це давало мені хороші шанси, враховуючи товариство, усіх цих розумних багатих парубків у темних костюмах. І на їх фоні я, незграба та провінціал.
По-грецьки вона декламувала різким, низьким і прекрасним голосом:
Коли вона закінчила, на певний час запанувала тиша; на превелике моє зачудування, Генрі врочисто зорив на неї з-за стола.
Джуліан усміхнувся:
— Який прекрасний пасаж. Ніколи не набридає. Але ж хіба це не викликає моторошних відчуттів: цариця заколола свого чоловіка в купелі, а ми насолоджуємося її словами?
— Річ у віршовому розмірі, — проказав Френсіс. — Ямбічний триметр. Візьміть, наприклад, чи не найбридкіші фрагменти з «Пекла», де П’єр да Медічіна з відрубаним носом говорить крізь криваву діру у своїй трахеї[25]…
— Я й гірші випадки знаю, — промовив Чарльз.
— Я теж. Але та строфа прекрасна саме через terza rima[26]. Завдяки її музиці. Триметр подзвоном лунає в репліці Клітемнестри.
— Але ж ямбічний триметр часто зустрічається в грецькій ліриці, хіба ні? — запитав Джуліан. — То чому нам перехоплює подих саме від цих рядків? Чому нас не вабить спокійніша та приємніша поезія?
— Аристотель у «Поетиці» стверджує, — промовив Генрі, — що деякі предмети, як-от трупи, самі по собі викликають біль своїм виглядом, але можуть вбирати зір, якщо перетворюються на об’єкт мистецтва.
— І я вважаю, що Аристотель цілковито правий. Врешті-решт, які поетичні сцени закарбовуються в нашій пам’яті, які нам найбільше любі? Саме такі. Вбивство Агамемнона й лють Ахілла. Дідона на своєму погребальному багатті. Кинджали зрадників та Цезарева кров… от згадайте, як Светоній описує нам його тіло, що лине геть на ношах, і одна його рука звішується з них.
— Смерть — мати всій красі[27], — підтакнув Генрі.
— А чим є краса?
— Жахіттям.
26
Досл. «третя рима» (