— Добре сказано, — схвально промовив Джуліан. — Вона рідко до нас лагідна, вона рідко спроможна на розраду. Навпаки. Щира краса — це завжди тривога.
Я поглянув на Каміллу, її залите сонцем лице, і подумав про найбільш улюблений рядок з «Іліади», про Афіну Палладу та сяйво її страшних очей.
— Якщо прекрасне — це жахіття, — вів далі Джуліан, — то чим є жадання? Нам видається, ніби в нас численні жадання, а направду — лише одне. Яке?
— Жити, — озвалася Камілла.
— Жити вічно, — поправив її Банні, підперши підборіддя руками.
Почав свистіти чайник.
Коли були розставлені чашки й Генрі, врочистий, немов китайський мандарин, розлив чай, ми взялися за обговорення божественних видів нестями: поетичної, пророчої та, нарешті, діонісійської.
— Найзагадковішої, — говорив Джуліан. — Ми звикли думати про релігійний екстаз як річ, властиву примітивному суспільству, попри те що він часто спостерігається й у найбільш цивілізованих народів. Як вам відомо, греки не надто від нас відрізнялися. Дуже раціональні, надзвичайно розвинуті, доволі стримані. Проте їх періодично еп masse[28] підхоплював вир несамовитого завзяття: танців, шалу, душогубства, видінь, — що з нашого погляду могло би вважатися клінічною картиною божевілля, незворотної нестями. Проте греки (принаймні декотрі) легко в цей стан впадали і з власної волі із нього виходили. Розповіді про це не можна однозначно кваліфікувати як міф. Вони добре задокументовані, попри те що стародавні коментатори були спантеличені не менше від нашого. Дехто стверджує, що все це — наслідок читання молитов та говіння, інші переконують, що справа у випивці. Безсумнівно, до цього різновиду істерії має певний стосунок її групова природа. Та навіть так дібрати пояснення екстремальному вияву цього феномена складно. Очевидно, бенкетувальники провалювались у якийсь алогічний, доінтелектуальний стан, у якому сама особистість поступалася місцем чомусь абсолютно іншому, і під «іншим» я маю на увазі щось, що цілком смертним не здається. Щось нелюдське.
Я подумав про «Вакханок»[29], трагедію, від несамовитості й дикості якої мені ставало зле не менше, ніж від кровожерливості її бога. Порівняно з іншими театральними виставами, де заправляли впізнавані принципи справедливості, хай якої суворої, ця була тріумфом варварства над здоровим глуздом — темного, хаотичного, незбагненного.
— Ми неохоче це визнаємо, — розказував далі Джуліан, — однак думкою про втрату контролю понад усе живуть народи, найбільше йому підвладні. Усі істинно цивілізовані нації — і давні не менше від нас — стали на шлях цивілізованості, свідомо притлумлюючи своє старе, тваринне «я». То хіба всі ми, присутні в цій кімнаті, направду сильно різнимося від греків чи римлян? Одержимих обов’язком, побожністю, вірністю, жертовністю? Усім тим, від чого в сучасних людей холодок по шкірі?
Я озирнув шість облич за столом. На смак сучасних людей від них усіх, можна сказати, був холодок по шкірі. А якби Генрі видав таку заяву про озброєння своїх грецьких одногрупників та наступ на Гемпден у присутності будь-якого іншого викладача, останній уже за п’ять хвилин телефонував би до Служби психологічної підтримки.
— Тож для будь-якого інтелектуала, особливо перфекціоніста, якими були древні, якими є ми, спроба покласти край примітивному, емоційному, пожадливому «я» — справжня спокуса. Але це помилка.
— Чому? — аж нахилився до нього Френсіс.
Джуліан повів бровою; через довгий, мудрий ніс здавалося, що професорський профіль трохи похилений уперед, ніби в етруска на барельєфі.
— Тому що нехтувати існуванням ірраціонального небезпечно. Чим культурніша людина, чим інтелектуальніша вона, тим більш пригнічена, тим більше їй потрібен спосіб вихлюпувати свої примітивні імпульси назовні, ті самі, що вона так старанно притлумлює весь час. В іншому разі ці могутні стародавні сили накопичуватимуться й дужчатимуть, аж доки не вирвуться на свободу, несамовитіші з кожним днем затримки й навіть ладні притопити під собою волю людини. На знак застереження про те, що може статися в разі відсутності клапана, маємо приклад римлян. Імператорів. Подумайте, скажімо, про Тіберія, потворного пасерба, котрий у владі намагався наслідувати свого вітчима Авґуста. Подумайте про кошмарне, нестерпне напруження, від якого він, певно, страждав, ідучи нога в ногу по слідах рятівника, справжнього бога. Народ його ненавидів. Хай як він старався, а краще не виходило, він не міг позбутися свого ненависного «я», поки нарешті греблю не прорвало. Захлинувся у власних збоченнях і помер старим та божевільним, загубленим у садах задоволення на Капрі, навіть не щасливим, як можна було б сподіватися, а жалюгідним. Перед смертю він написав листа додому, в Сенат. «Нехай боги й богині нашлють на мене ще гіршу згубу, ніж та, яку я щодня відчуваю». І подумайте про його наступників. Каліґулу. Нерона.