— Еге ж, мабуть, да, — проказав я й собі глянув у дзеркало, поправляючи вузол на краватці.
— Розважайся, — мляво проказала вона й рушила до виходу. Аж раптом зупинилася: — Слухай, а ти не впрієш у цьому піджаку?
— Решта нікуди не годяться.
— Хочеш спробувати мій?
Я озирнувся й поглянув на неї. Вона вчилася на театрального костюмера й у зв’язку із цим могла похвалитися найрізноманітнішим вбранням, що зберігалося в її кімнаті.
— Точно твій? — поцікавився я.
— Украла з гардеробу в майстерні. Хотіла трошки перекроїти й зробити з нього бюстьє.
«Дивовижно», — подумав був я, але все одно пішов за нею.
Піджак виявився і справді прекрасним — стара модель Brooks Brothers, шовковий, без підкладки, кольору слонової кістки в зеленаво-синю смужку, трохи широкуватий, проте мого розміру.
— Джуді, — мовив я, розглядаючи манжети, — він чудовий. Ти точно не проти?
— Забирай, — відмахнулася вона. — Все одно часу немає щось із ним робити. У мене повно крою та шиття костюмів до гадського «Як вам це сподобається»[36], трясця б його взяла. Вистава за три тижні, а я ще гадки не маю, що робити. У цьому семестрі «пощастило» з першим курсом, що має мені допомагати: швацької машинки не відрізнять від дірки в землі.
— До речі, старий, піджак — бомба, — заявив мені Банні, коли ми вийшли з таксі. — Шовк, я вгадав?
— Так, належав моєму дідусеві.
Банні взяв між пальців багату жовтувату тканину біля манжетів і трохи потер її.
— Прекрасний артикул, — поважним тоном проказав він. — Щоправда, не зовсім до сезону.
— Хіба?
— Нє-а. Ми на Східному узбережжі, хлопче. Я знаю, у ваших краях носять що заманеться, але тут немає політики невтручання, цілий рік у купальнику не побігаєш. Повір мені на слово, це ключ до успіху, повір… Дай-но відчиню тобі двері. Знаєш, я думаю, тобі тут має сподобатися. Звісно, це не Polo Lounge, але для Вермонту дуже непогано. Що скажеш?
Ми обідали в маленькому красивому ресторанчику з білими скатертинами на столах та вікнами в еркерах, що виходили на палісадник: живопліт, трояндові кущі з опорою на шпалери, красоля обабіч камінної доріжки. Клієнтура здавалася переважно середнього віку й заможного стану: типаж рум'яних адвокатів-провінціалів, котрі, за вермонтською модою, носили калоші під костюми Hickey Freeman; дами в спідницях-«шалі», з нафарбованими перламутровою помадою губами, малопримітні, але по-своєму приємні в густій засмазі. Пара звернула увагу на нас, коли ми ввійшли, і я одразу збагнув причину: двоє вродливих студентів, безжурні сини багатих батьків. Попри те що жіночки переважно годилися мені в матері, одну-двох можна навіть було вважати красунями. Непогана робота, якщо вийде, подумалося мені, і я чомусь одразу уявив підмолоджену матрону з великим будинком, знуджену від неробства, чоловік котрої не вилазить із відряджень і постійно десь не в місті. Смачні вечері, трохи кишенькових грошей, можливо, навіть щось серйозніше… наприклад, машина.
До нас підкрався офіціант.
— Ви резервували?
— На прізвище Коркоран, — не витягаючи рук із кишень, промовив Банні. Він розгойдувався туди-сюди на каблуках. — А де це завіявся Каспар?
— У відпустці. Повернеться за два тижні.
— Ач який живчик, — щиро порадів за нього Банні.
— Я перекажу йому, що ви про нього питали.
— А ти візьми й перекажи, вловлюєш? — Далі Коркоран уже говорив зі мною, поки офіціант вів нас до нашого стола: — Каспар — суперський мужик. Метрдот. Великий немолодий здоровань із вусами. Австрієць чи що. І при цьому, — тут він перейшов на гучне шепотіння, — ні разу не гомосек. Віриш? Усі ці меншини так і тягне працювати в ресторанах, ти помічав? Просто кожен стрічний гомосек…
Я помітив зі спини, як напружився офіціант.
— …якого мені доводилося знати, був одержимий їжею. От із якого такого дива, питається? Це щось зі сфери психології? Мені здається, що…
Я приклав палець до губ і кивнув у спину офіціантові саме тоді, як він розвернувся та подарував нам невимовно лихий погляд.
— Шановним добродіям цей стіл підійде? — спитав він.
— Аякже, — вишкірився у відповідь Банні.
Нам вручили по меню, ображено, саркастично, елегантно, й офіціант пішов геть. Я сів за стіл і з розпашілим обличчям розгорнув винну карту. Банні ж, умощуючись на своєму стільці, відсьорбнув трохи води та роззирнувся зі щасливим виглядом.