— Тут чудово, — промовив він.
— Непогано.
— Але все ж не Polo. — Він поклав лікоть на стіл і всією п'ятірнею поправив волосся, прибираючи його з очей. — Ти частенько там буваєш? Я про Polo, звісно.
— Не дуже. — Я про нього навіть нічого не чув, що було цілком природним, оскільки до Лос-Анджелеса з мого рідного містечка їхати аж понад шістсот кілометрів.
— У мене враження, що саме до таких закладів ти мав би ходити з батьком, — розмірковував уголос Банні. — Для чоловічих розмов і всілякого такого. Мій татусь так само тягав нас в Oak Bar до «Плази». Саме там він мені й моїм братам купував по нашій першій випивці, коли нам виповнювалося вісімнадцять.
Я — єдина дитина в сім'ї, і мені цікаво, коли хтось говорить про власних братів-сестер.
— Братам? — перепитав я. — Скільки ж вас?
— П’ятеро. Крім мене, Тедді, Г'ю, Патрік і Брейді, — розреготався він. — Було так страшно, коли батько тягнув туди мене. Я ж бо ще малий, а він такий: «Ось, синку, це твій перший алкоголь», або: «Незабаром ти посядеш моє місце», або взагалі: «Я, можливо, скоро помру», — і всякі такі нісенітниці. Як же я постійно лякався! Десь за два місяці до цього ми з моїм другом Клоуком забігали туди по дорозі зі школи святого Єремїї, коли йшли працювати над проектом з історії. Допрацювалися до велетенського рахунка в Oak Bar, але втекли не розплатившись. Ну, ти в курсі, хлопчачий такий вік. І ось тепер я знову сюди завітав, разом із батьком.
— Тебе впізнали?
— Угу, — понуро відповів Банні. — Я здогадувався. Але ставилися по-людськи. Не сказали нічого. Тільки прикріпили старий рахунок до нового.
Я спробував уявити цю картину: у костюмі-трійці старий батько напідпитку збовтує своє шотландське віскі чи що там було в його чарці. І Банні. На вигляд трохи пухкенький, але за цією пухкістю ховається мускулатура, що обросла м’ясом. Дебелий хлопчина. Такі в школі грають в американський футбол. І син, якого потайки хочуть усі батьки-чоловіки: великий, добродушний, не надто інтелектуал, любитель спорту, дарувальник вітальних штурханів та оповідач бородатих анекдотів.
— То він помітив? — спитав я. — Твій батько?
— Нє-а. Сидів п'яний як чіп. Навіть якби я стояв із протилежного боку шинкваса, він би не звернув на це уваги.
До нас знову наближався офіціант.
— А от і наша Прудконіжка, — зайнявся своїм меню Банні. — Ти вже вирішив, що їстимеш?
— Що це в тебе таке? — поцікавився я, нахиляючись ближче роздивитися його напій. Посудина була завбільшки з маленький акваріум, у ній хлюпалося щось яскравого коралового кольору, з барвистими соломинками, паперовими парасольками та скибочками фруктів, що стирчали зі склянки під найхимернішими кутами.
Банні дістав одну з парасольок і облизав її.
— Ой, чого тут тільки немає. Ром, журавлиновий сік, кокосове молоко, трипл-сек, персиковий бренді, м’ятний лікер, може, ще щось — я не в курсі. Скуштуй. Смачно.
— Ні, дякую.
— Нумо.
— Та все гаразд.
— Давай.
— Ні, дякую, мені не хочеться пити, — відбивався я.
— Я його вперше спробував два літа тому на Ямайці, — поринув у спогади Банні. — Бармен на ім’я Сем заколотив його для мене, примовляючи: «Три порції — і ти не знайдеш звідси виходу». Хай мені чорт, я й справді не знайшов. Бував колись на Ямайці?
— Та давненько туди не заносило.
— У своїй Каліфорнії ти, може, й звик до всіх ваших пальм, кокосів і такого іншого. Мені це страшенно подобається. Купив собі рожевий у квіточку костюм для плавання. Намагався вмовити Генрі скласти мені компанію, але той відмовився, заявив, що на Ямайці ні грама культури, хоча, мені здається, це неправда, у них там навіть є маленький якийсь музей.
— Ви з Генрі добре ладнаєте?
— А то! — Банні відкинувся на спинку стільця. — Ми жили в одній кімнаті. На першому курсі.
— І він тобі подобається?
— Аякже-аякже! Але в одній кімнаті з ним нелегко. Терпіти не може шуму, терпіти не може компашок, терпіти не може безладу. Через це неможливо заманити до себе дівчину послухати Арта Пеппера[37], якщо ти розумієш, про що я.
— Мені здається, він трошки грубуватий.
Банні здвигнув плечима:
— Він такий, який є. Бач, його макітра варить інакше, ніж у нас із тобою. Десь постійно витає в хмарах зі своїм Платоном абощо. Багато ішачить, сприймає себе надто серйозно, вивчає санскрит, і коптську, і ще парочку придуркуватих мов. Я йому торочу: Генрі, якщо ти збираєшся й надалі марнувати свій час та гризти щось інше, крім греки (я от особисто вважаю, що вона і ще британська англійська — це все, що потрібне чоловікові), то краще купив би собі аудіоуроки Berlitz і студіював би французьку. Знайшов би собі маленьку танцівницю канкану. Вулє-ву куше авек муа[38] й усе таке.
38
Широко відома в англомовному світі французька фраза «Voulez-vous coucher avec moi?» — «Чи не переночуєте ви зі мною?»