— Угу, — я повозився на стільці й мало не впав, утративши рівновагу. — Може, гайда вже?
Банні великодушно махнув рукою й зацікавлено перевернув чек, копаючись у кишені другою рукою. За якусь мить він підвів погляд і всміхнувся:
— Слухай, закадико.
— Га?
— Мені страшенно неприємно тебе про це прохати, але ти не міг би цього разу заплатити замість мене?
Я здивовано повів п’яною бровою й розсміявся:
— Та в мене за душею ламаного цента немає.
— Як і в мене, — відповів він. — Це так кумедно. Здається, я забув гаманець удома.
— Та ну тебе. Ти що, жартуєш?
— Аніскілечки, — легко зізнався він. — Навіть десятьох центів не нашкребу. Я б вивернув перед тобою кишені, але ж наш Прудконіжка побачить.
Раптом і я пригадав про злюку-офіціанта, котрий зачаївся в тінях і з безсумнівною цікавістю дослухався до нашого діалогу.
— Скільки ж там?
Його палець невпевнено пробігся колонкою цифр:
— Разом вийшло двісті вісімдесят сім доларів і п’ятдесят дев’ять центів, — промовив він. — Не рахуючи чайових.
Сума мене приголомшила. А ще я був розгублений від того, що Банні геть не турбувався.
— Багато.
— Ну, ти ж у курсі, випивка, вона така…
— То що робитимемо?
— А може, ти б їм чек міг виписати? — між іншим поцікавився Банні.
— Немає в мене чеків.
— Ну то кредиткою.
— І кредитки немає.
— Та давай.
— Та не дам, — я дратувався дедалі більше з кожною секундою.
Банні відсунув стілець, підвівся і з підкреслено недбалим виглядом обвів ресторан зором, ніби детектив прогулювався по вестибюлю готелю. На якусь мить мені навіть здалося, що він зараз туди й дремене. Банні поплескав мене по плечу:
— Не рипайся, старий, — прошепотів він, — я зараз сходжу дзвякну декому.
І пішов, запхавши кулаки в кишені та блимаючи білими шкарпетками з-під штанів у тьмяному світлі.
Його не було дуже довго. Я вже засумнівався, чи він повернеться, чи потайки не виліз через вікно, лишивши мене самого давати раду рахунку, коли нарешті вдалині гупнули двері й Банні прогулянковим темпом повернувся на місце.
— Не переживай. Не переживай, — упав він на стілець. — Усе добре.
— Що ти зробив?
— Зателефонував Генрі.
— Він приїде?
— На раз-два.
— Злиться?
— Нє-а, — Банні буквально відмахнувся від цієї думки. — Радий нас виручити. Тільки між нами: гадаю, він до чортиків задоволений, що в нього з’явився привід подихати свіжим повітрям.
Минуло, певно, десять украй незручних хвилин, протягом яких ми вдавали, що досьорбуємо з філіжанок гущу своєї крижаної кави, і в залу зайшов Генрі, тримаючи книжку під пахвою.
— Бач? — прошепотів Банні. — Я знав, що він приїде. О, привіт, — привітався він, щойно Генрі підійшов до нашого стола. — Який же я радий тебе тут бачити…
— Де рахунок? — беземоційним і нещадним голосом проказав Генрі.
— Та ось, старий друже, — відказав Банні, видлубуючи папірець поміж чашок та фужерів. — Тисяча подяк тобі. Я тобі страшенно завинив…
— Привіт, — холодно привітався Генрі, повертаючись до мене.
— Привіт.
— Як справи? — Він говорив, ніби робот.
— Нормально.
— Ось, на, друзяко. — Банні таки розшукав чек.
Генрі уважно вдивлявся в загальну суму, його обличчя лишалося незворушним.
— Що ж, — не вгавав зі своєю товариськістю Банні, чий голос лунко звучав у порожньому приміщенні, — я б вибачився, що відірвав тебе від книжки, якби ти її не припер сюди з собою. Що ти там такого цікавого вичитав? Який із неї толк?
Без жодного слова Генрі передав йому книжку. Літери на палітурці належали якійсь східній мові. Банні трохи повитріщався на неї й віддав назад.
— Хороша, — слабким голосом промовив він.
— Готові йти? — різко запитав Генрі.
— Звісно-звісно, — поквапився відповісти Банні, після чого підскочив і ледве не перекинув стіл. — Так і скажи. Undele, undele[43]. Коли тільки заманеться.
Генрі розплатився, і Банні плентався за ним, ніби дитина, що наробила шкоди. Поїздка додому перетворилася на суцільну муку. Банні із заднього сидіння раз по раз вдавався до блискучих, але приречених спроб зав’язати розмову, які одна за одною яскраво спалахували й так само миттєво згасали. Генрі навіть очей не відривав від дороги. Я вовтузився на сидінні пасажира поруч із ним, бавлячись вбудованою попільничкою, аж доки сам не зрозумів, наскільки можуть дратувати мої дії, а тому присилував себе зупинитись.
43
Зіпсоване ісп. Ándale! Ándale!, «Ворушись! Ворушись!» — характерна фраза «найшвидшого мишеняти Мексики», Прудкого Ґонсалеса, з мультиплікаційних серій компанії «Warner Bros.»