Спочатку ми завезли додому Банні. Продуднівши на прощання ціле гроно незв’язних компліментів, Коркоран поплескав мене по плечу й вистрибнув із машини.
— Ну от, Генрі, Річарде, ми й дісталися. Чудово. Супер. Дуже дякую… прекрасно пообідали… що ж… Па-па, па-па. Бувайте… — Двері грюкнули, і він швидко покрокував доріжкою геть.
Тільки-но він зник у будинку, Генрі розвернувся до мене.
— Мені дуже прикро, — промовив він.
— Та ні, ти що, — спантеличився я. — Просто плутанина вийшла. Я тобі поверну гроші.
Він провів п’ятірнею по волоссю. І на свій превеликий подив я побачив, що в нього тремтить рука.
— Про таке я й не мрію, — лаконічно відказав він. — Це його провина.
— Але ж…
— Він тобі сказав, що пригощає, правильно?
У його голосі вчувалися нотки обвинувачення.
— Ну так, — визнав я.
— І він, здається, забув гаманець удома.
— Та все гаразд.
— Ні, не гаразд, — перебив мене Генрі. — Це потворний трюк. Звідки тобі було знати? Банні напоумився, що всі навколо нього спроможні в будь-який момент видобувати велетенські суми. Але, знаєш, ніколи насправді не замислюється, як він ускладнює життя решті. І, крім того, а якби мене вдома не було?
— Я впевнений, що він і справді просто забув їх удома.
— Ви приїхали на таксі, — одразу промовив Генрі. — Хто розплачувався?
Я на автоматі спробував був щось заперечити й раптом похолов. Банні заплатив за таксі. І навіть щось про це там розпатякував.
— От бачиш? — правив далі Генрі. — Це ж навіть не дуже продумано, правда? Погано, що він так чинить з усіма навколо, але мушу визнати: я не очікував, що він спробує таке утнути з абсолютно чужою людиною.
Я не знав, що відповісти. До Монмута ми під’їхали в цілковитій мовчанці.
— Ми на місці, — проказав Генрі. — Пробач.
— Та все гаразд. Справді. Дякую, Генрі.
— Ну то добраніч.
Стоячи на ґанку під лампою, я дивився, як Генрі поїхав геть. Потім зайшов, піднявся до себе в кімнату та повалився на ліжко у хмільному ступорі.
— Ми в курсі про ваш із Банні обід, — промовив Чарльз.
Я розсміявся. Розмова відбувалася надвечір наступного дня, в неділю. Майже від самого ранку я просидів із «Парменідом»[44]. Грека й без того вимагала тарування, а тут ще й похмілля, та й читав я вже давненько, так що всі літери геть перетворилися на мішанину, яка не піддавалася розшифруванню, більше схожу на сліди пташок у піску. Ніби в трансі, я витріщався з вікна на коротко стрижений газон, схожий на яскраво-зелене оксамитове сукно, яке на обрії починало жолобитися, наповзаючи на пагорби та вкриваючи їх. Аж раптом унизу я побачив двійнят, що, ніби пара привидів, линули над моріжком.
Вихилившись із вікна, я їх погукав. Вони зупинилися, розвернулися, приклавши долоні до очей та примружившись проти надвечірнього сонячного сяйва.
— Привіт, — озвалися вони до мене, і їхні голоси, слабкі та рвані, в один тон підлетіли до мене. — Спускайся.
Тепер ми всі разом гуляли в гаю за університетом, недалеко від миршавого соснового бору, яким поросли підніжжя пагорбів. Я йшов між двійнятами. Вони й справді скидалися на янголів, зі своїм білявим волоссям, розвіяним на вітрі, у білих пуловерах та кросівках. Не можу сказати, чи справді мене було тоді запрошено до них. Незважаючи на свою чемність, вони все одно здавалися настороженими та дещо спантеличеними, ніби я приїхав із далекої країни з чужими ексцентричними звичаями, що вимагали від них обачності, аби не злякати мене чи не образити.
— Звідки ви знаєте? — спитав я в них. — Про обід?
— Бан сьогодні вранці розповів. А Генрі — ще минулого вечора.
— Мені здається, він страшенно тоді розлютився.
— Хіба що на Банні, — знизав плечима Чарльз. — Не на тебе точно.
— Мабуть, вони не дуже турбуються один про одного?
Двійнята, здалося, неабияк подивувалися, зачувши це.
— Вони ж давні друзі, — зауважила Камілла.
— Я б навіть сказав, найліпші друзі, — виправив її брат. — Бували часи, коли вони були нерозлийвода в буквальному сенсі слова.