— Мені здалося, вони часто сваряться.
— Звісно, без цього не обходиться, — проказала дівчина, — але ж це не означає, що вони не дружать. Генрі настільки серйозний, наскільки Банні, скажімо так, несерйозний, а тому їм вдається непогано ладнати.
— Еге ж, — підтакнув Чарльз. — L'Allegro та Il Penseroso[45]. Органічна пара. По-моєму, Банні — єдина людина у світі, здатна розсмішити Генрі. — Раптом він зупинився й показав кудись удалечину: — Ти там коли-небудь бував? На тому пагорбі — кладовище.
Воно й справді заледве прозирало крізь сосни: рівнинний цвинтар із кривеньким рядком розпорошених надгробків, рахітичних та каріозних, похилених під такими кутами, що навіть справляли враження гарячкового та химерного руху, ніби якась істерична сила, наприклад полтергейст, розкидала їх кількома хвилинами раніше.
— Старе, — відгукнулася Камілла. — З вісімнадцятого століття. Колись там стояло містечко, зі своїм храмом та млином. Від нього лишилися самі тільки підвалини, але насаджені його мешканцями сади досі можна роздивитися. Яблука сорту піппін, хімонанти, великоцвітний портулак зараз ростуть там, де колись були будинки. Хтозна, що з ними всіма трапилося. Пошесть. Або, може, пожежа.
— Або могоки[46], — промовив Чарльз. — Обов’язково сходи туди колись. Особливо на кладовище.
— Воно красиве. Особливо під снігом.
Сонце скотилося на вечірній пруг і заливало золотом дерева, що відкидали перед нами на землю видовжені покручені тіні. Ми довго йшли, нічого не говорячи. У повітрі носився вогкий присмак далеких вогнищ із різкими нотками присмеркової прохолоди. Навколо не лунало ані звука, якщо не рахувати рипіння наших черевиків по гравійній доріжці та свистіння вітру у верхівках бору; мене хилило на сон, при цьому боліла голова й ніяк не відпускало загальне враження примарності всього, що відбувається навколо, ніби я блукаю уві сні. Щосекунди я очікував різкого пробудження з головою на купі книжок, якими завалений мій письмовий стіл. Сам і в темній кімнаті.
Раптом Камілла зупинилась і приклала палець до губ. На мертвій деревині, надвоє розчахнутій від удару блискавкою, примостилися три велетенські чорні пташини, надто великі для ворон. Я ніколи раніше таких не бачив.
— Круки, — проказав Чарльз.
Ми стояли як укопані й роздивлялися пернатих. Один птах незграбно поскакав до кінця гілки, що рипіла та гойдалася під його вагою, аж доки не змусила стрибуна злетіти. Жваво залопотівши крилами, за ним подались і двійко інших. Птахи зробили коло над галявиною в трикутному шикуванні, відкидаючи три темні тіні на траву.
Чарльз розсміявся:
— Це ж ми троє. Б’юсь об заклад, ми стали свідками справжнього пророцтва по-авгурськи[47].
— Лихого?
— Про що? — спитав я.
— Не знаю, — відповів Чарльз. — Це Генрі в нас орнітомант. Пташиний віщун.
— Справжній римлянин. Він такий. Він би точно розказав.
Ми повернули додому, і з маківки невисокого пагорбка я вже міг роздивитися непривітні на такій відстані фронтони Монмут-Гаусу. Небо було холодним і порожнім. У сутінках сплив сріблястий, схожий на біле півколо нігтя місяць. Я ще не звик до таких понурих осінніх надвечірків, до прохолоди й ранньої темряви; ночі приходили надто швидко, і тиша, яка западала на луки надвечір, сповнювала мене дивним, тремким сумом. У поганому гуморі я подумав про Монмут-Гаус: його порожні коридори, старі газові пальники та ключ, який відмикає двері в мою кімнату.
— Ще побачимося, — попрощався Чарльз перед парадним входом до корпусу, а його обличчя здалося мені блідим у світлі лампи на ґанку.
На відстані я бачив вогні у вікнах їдальні, по всій довжині Трапезної; у вікнах рухалися темні силуети.
— Було прикольно. — Я засунув руки глибше в кишені. — Може, сходимо разом повечеряємо?
— Боюся, не вийде. Нам уже час додому.
— А, ну ясно, — я промовив у відповідь, розчарований, але зітхнув із полегшенням. — Тоді якось іншим разом.
— Слухай, а знаєш?.. — Камілла глянула на брата.
Той насупився.
— Гмм, маєш рацію.
— Ходімо вечеряти до нас, — запропонувала Камілла, скорившись раптовому імпульсу та розвернувшись до мене.
— О ні, — хутко відмовився я.
— Будь ласка.
— Дякую, але не можу. Все насправді гаразд.
— Та ходім, — люб’язно підтримав сестру Чарльз. — Нічим особливим ми тебе не почастуємо, але будемо раді бачити в себе.
Я відчув приплив удячності до нього. Я справді хотів до них піти, дуже хотів.
45
«Радісний» і «Замислений» (1645) — парна ідилічна пастораль англійського поета, літератора, мислителя та політичного діяча Джона Мільтона (1608–1647).
46
Могоки, «Хранителі східних дверей» — найсхідніше плем’я Гауденосауні, конфедерації ірокезьких народностей, що колись селилися в долині р. Могок.