— Окей, — погодився Коркоран, але в ту ж мить поцупив іще одне реберце, коли Чарльз повернувся до нього спиною. По руці збігла цівочка рожевуватого соку й зникла десь у манжеті.
Я, мабуть, не сказав би, що вечеря не вдалась, але й пройшла вона не надто добре. Хоча я не зробив нічого тупого та не бовкнув нічого зайвого, все одно почувався забутим усіма та роздратованим. Я мало говорив і ще менше їв. Більшість діалогів крутилися навколо подій, у сутність яких мене ніхто не втаємничував, і навіть вставні репліки Чарльза, якими той намагався пояснити ті чи інші речі, не стали аж надто помічними. Генрі з Френсісом нескінченно сперечалися про відстань, на якій стояли солдати в шикуванні легіону: пліч-о-пліч (як стверджував Френсіс) чи за три-чотири фути один від одного (на думку Генрі). Ця дискусія спричинила ще довшу, нуднішу й ще менш зрозумілу мені суперечку про первісний хаос за Гесіодом[49], який варто вважати просто порожнечею чи хаосом у сучасному розумінні. Камілла поставила Жозефіну Бейкер[50], а Банні зжував мою порцію м’яса.
Я рано від них пішов. Френсіс і Генрі обидва пропонували підкинути мене додому, але чогось мені від цієї пропозиції стало тільки гірше. Я відповів, що хотів би прогулятися пішки, подякував і, посміхаючись, не розвертаючись до них спиною, вибрався із квартири в якомусь ошалілому стані, розпашілий від колективного погляду, сповненого прохолодної допитливої опіки.
Іти до студмістечка було недовго, хвилин п’ятнадцять, але надворі ставало холодно, голова продовжувала боліти, а весь вечір оселив у мені гострі відчуття неадекватності та провалу, що дужчали з кожним наступним кроком. Я безжально ганяв події вечора туди й назад, прокручував у голові, намагаючись пригадати конкретні слова, промовисті інтонації й тонкі образи чи вияви доброти, які я міг не помітити, і мій розум — цілком охоче — підкидав одну перекручену картинку за іншою.
Я повернувся до себе й побачив, що кімната вся якась срібляста й чужа від місячного сяйва, вікно й досі навстіж відчинене, а мій «Парменід» лежить на столі, розгорнутий на тій сторінці, де я закінчив його читати; поруч стояла недопита прочахла кава в одноразовій пластянці, придбана в буфеті внизу. У кімнаті відчувався холод, але вікно я не зачиняв. Натомість упав у постіль, не знімаючи черевиків і не вмикаючи світла.
Лежачи на боці, я не зводив очей із калюжки білого місячного світла на дерев’яній підлозі, а вітер шарпав завіси, довгі та бліді, немов привиди. Наче невидима рука намагалася дістатися крізь них до «Парменіда» й шаруділа його сторінками туди-сюди.
Я збирався поспати лише кілька годин, але схопився тільки наступного ранку й побачив, що вся кімната залита сонячним промінням, а годинник показує за п’ять дев’яту. Не поголившись, не розчесавшись і навіть не перевдягнувшись після вчорашнього вечора, я схопив зошит із грецького писемного мовлення, словник Лідделла-Скотта й побіг на заняття до Джуліана.
Якщо не рахувати його самого — Джуліан завжди показово спізнювався на кілька хвилин, — то всі вже давно зібралися. Ще в коридорі я чув їхню розмову, та варто було відчинити двері, як вони замовкли й подивилися на мене.
Якусь мить панувала абсолютна мовчанка, ніхто мені нічого не казав. І потім привітався Генрі:
— Доброго ранку.
— Доброго ранку, — відповів я. У ясному північному світлі вони всі мали свіжий вигляд людей, що добре відпочили й тепер дивувалися з моєї подоби; не зводили своїх прискіпливих поглядів, під якими я сором’язливо провів рукою по скуйовдженій чуприні.
— Друже, у мене враження, що ти сьогодні так і не привітався з бритвою, — звернувся до мене Банні. — Таке враження…
Тут відчинилися двері й зайшов Джуліан.
Того дня в нас виявилося справді багато аудиторної роботи, особливо в мене, бо відставав я від решти безбожно; по вівторках і четвергах можна було розслаблятися на парах із літератури чи філософії, але в усі інші дні тижня ми гарували над грецькою граматикою та письмом, що переважно становили неприховано тяжку до знесилення працю, якою зараз — значно старший і не такий старанний — я вже навряд чи змусив би себе займатися. Турбот мені було не позичати й крім тієї прохолодності, що знову, схоже, заразила моїх одногрупників, морозного духу солідарності, байдужих поглядів, якими вони, здавалося, просвердлювали мене наскрізь. Вони були вже розімкнули свій стрункий шерег, щоби прийняти мене до свого товариства, але зараз цієї прогалини для мене знову ніяк не розгледіти; складалося враження, немовби я повернувся в ту саму точку, з якої починав.
49
Гесіод (VIII–VII ст. до н. е.) — давньогрецький поет, автор епічної поеми про появу світу й народження богів «Теогонія» та дидактичного твору «Роботи й дні».
50
Жозефіна Бейкер, при народженні Фріда Джозефін Мак-Дональд (1906–1975) — американка з походження, французька темношкіра виконавиця, ведета (акторка кабаре).