— Сет Ґартрелл, — відказала вона, ніби це щось мало означати. Але так сталося, що Ґартрелла я знав. Поганий маляр і лихий пліткар, словниковий запас якого переважно складався з матюків, гортанних дієслів і слова «постмодернізм».
— Ота свиня? — уточнив я. — Ви знайомі?
У її погляді прозирнули іскорки ворожнечі.
— Ми дружимо з Сетом Ґартреллом.
Я й справді сильно перепив.
— По-чесному? — промовив я. — Ну то розкажи мені, звідки в його дівчини беруться ліхтарі під очима? Він і справді сцить на свої картини, як Джексон Поллок?[53]
— Сет, — холодно заявила вона, — справжній геній.
— Та невже? Знач’, він ще й майстерний облудник, правда?
— Він дивовижний маляр. Я хотіла сказати, концептуальний. Так говорять усі на мистецькому.
— Що ж, коли вже геть усі про це говорять, то, мабуть, це правда.
— Сет багатьом не подобається, — тепер злилася вже вона. — Здається, просто йому всі заздрять.
Тут чиясь рука потягла мене за лікоть. Я висмикнув її. Із моїм щастям це могла виявитися тільки Джуді Пуві, котра обов’язково намагалася мене розкочегарити щоп’ятниці приблизно в цей час. Але хтось не здавався й цього разу смикав набагато сильніше та наполегливіше. Я розвернувся, роздратований, і мало не впав на білявку.
Це була Камілла. Спершу я бачив тільки її очі кольору заліза: осяйні, спантеличені, яскраві в тьмяному світлі, що линуло з бару.
— Привіт, — промовила вона.
Я витріщився на неї.
— При-ві-і-іт, — відповів я, намагаючись здаватися байдужим, але радісний та все одно усміхнений. — Як справи? Що ти тут робиш? Тебе почастувати?
— Ти зайнятий? — спитала вона.
Думати було важко. Дуже відволікали золотисті кучерики біля її скронь.
— Ні-ні, абсолютно вільний. — Я намагався не дивитися їй в очі, натомість роздивлявся цю дивовижну частину її лоба.
— Якщо ти зайнятий, то так і скажи, — впівголоса проказала вона, зазираючи мені через плече. — Не хотілось би тебе ні від чого відволікати.
Ну, звичайно: міс Gaultier. Я обернувся, практично в очікуванні на якийсь її в’їдливий коментар, але вона вже втратила інтерес до мене й експресивно гомоніла з кимось іншим.
— Ні, — відповів я. — Я абсолютно вільний.
— Поїдеш із нами за місто на вихідні?
— Що?
— Відправлення прямо зараз. Їдемо ми з Френсісом. У нього є будинок у годині звідси.
Я був п’яний як чіп. В іншому разі одним кивком голови та слухняним і мовчазним слідуванням за Каміллою без жодного питання тоді не обійшлося б.
Щоб дістатися дверей, треба було пройти через танцмайданчик: піт, жар, мерехтливі різдвяні гірлянди, жахлива тиснява. Коли ми нарешті вибрались надвір, то ніби пірнули в тиху воду прохолодного ставка. Крізь зачинені вікна приглушено лунав вереск і гупала вульгарна музика.
— Господи, — промовила Камілла, — наче в пеклі побувала. Там же всередині все оббльовано.
Ріниста доріжка сріблилася в місячному сяйві. У тіні дерев нас чекав Френсіс, і коли помітив, то різко вискочив на освітлену стежину:
— У-у-у! — спробував він нас налякати.
Ми обоє відстрибнули. Френсіс тонкогубо всміхнувся, і промінчики місяця відбилися в скельцях його шахрайського пенсне. З ніздрів у нього йшов сигаретний дим.
— Привіт! — озвався він до мене й перевів погляд на Каміллу. — Мені здавалося, ти втечеш.
— Чому ти не пішов разом зі мною?
— Бо не схотів. І радий тому, адже побачив тут дещо цікавеньке.
— Наприклад?
— Наприклад, кількох охоронців, що на ношах винесли дівчину, і напад чорного собаки на кількох хіпі. — Він розреготався, підкинув ключі від машини і дзвінко їх зловив. — Ви готові?
Він водив кабріолет, старенький «мустанг», і всю дорогу за місто ми їхали з відкритим верхом, утрьох на передньому сидінні. Хоч як дивно, але в кабріолеті я подорожував уперше, ще більш дивне те, що я примудрився заснути по дорозі, коли імпульс подій, що розгорталися навколо, та нерви не повинні були дозволити мені заснути. Та я спав, приклавшись щокою до шкіряної оббивки дверей, адже взнаки нарешті дався тиждень безсоння, і шість чарок горілки з тоніком дали в голову, ніби алкоголь у мене влили внутрішньовенно.
Поїздку я практично не запам’ятав. Френсіс особливо не гнав: він водив охайно, на відміну від Генрі, котрий нерозважливо літав по дорогах, до того ж не вирізняючись добрим зором. Нічний вітер у чуприні, їхня нерозбірлива бесіда, пісні по радіо — все перемішалось і затуманилось у моїх снах. Здавалося, ми тільки від’їхали, як раптом я відзначив тишу навколо й руку Камілли на плечі.
53
Пол Джексон Поллок (1912–1956) — відомий американський художник, один із головних представників абстрактного мистецтва: він розстеляв полотно на підлозі й бризкав на нього фарбою, домагаючись несподіваних ефектів.