— Прокидайся. Ми на місці.
Як слід не прочунявши, усе ще вві сні, я не міг зрозуміти, де опинився, і помотав головою, намагаючись вирівнятися в кріслі. По щоці текла слина, і я стер її тильним боком долоні.
— Прийшов до тями?
— Так, — збрехав я. Навколо було хоч в око стрель, нічого не роздивитися. Врешті мої пальці натрапили на дверну ручку, і тільки коли я вилазив із машини, з-за хмари вигулькнув місяць і стало видно будинок. Він був неперевершений. Його чорнильний силует із маленькими баштами, шпичаками та «вдовиним майданчиком»[54] на даху різко проступав на тлі неба.
— Боже! — вирвалося в мене.
Френсіс стояв поруч, але я його не помічав, аж доки він не заговорив. Від близькості його голосу я аж підскочив.
— Уночі його насправді складно роздивитися.
— То він твій?
Він розсміявся.
— Ні. Належить моїй тітці. Він для неї завеликий, але продавати відмовляється. Вона з моїми кузенами гостює тут улітку, а протягом решти року в домі буває лише сторож.
У вестибюлі панував солодкуватий несвіжий запах і підсліпуватий морок, так що здавалося, ніби він освітлюється старими газовими лампами. На стінах розкинулося павутиння тіней від пальм у горщиках, а стелі зринали на таку висоту, що в мене від наших спотворених тіней, які тікали вгору, паморочилося в голові. У глибині будинку хтось грав на фортепіано. У глибокій перспективі десь попереду щезали ряди понурих фотографій та портретів у золочених рамах, що прикрашали стіни цього переднього покою.
— Тут страхітливо тхне, — пояснив Френсіс. — Тому завтра, якщо випогодиться, ми все це провітримо. У Банні від цього пороху може розігратися напад астми… А це моя прабабуся, — Абернаті ральцем тицьнув у світлину, яка, він помітив, привабила мою увагу. — Поруч із нею — рідний брат. Сердега сів на «Титанік». Його тенісну ракетку виловили в Північній Атлантиці через три тижні.
— Гайда подивишся на бібліотеку, — промовила Камілла.
Коли ми йшли коридором, то Френсіс ступав за нами. Повз нас пропливло кілька кімнат, де я б волів затриматись, а натомість лиш побачив їх краєчком ока: лимонно-жовта вітальня з позолоченими дзеркалами та жирандолями й темна від червоного дерева їдальня. Музика стала гучнішою; здається, грала одна з прелюдій Шопена.
У бібліотеці мені просто перехопило подих, і я одразу зупинився як укопаний. Книжкові шафи із заскленими дверцятами, готичні панелі, що тягнулися аж до фресок та ліпних медальйонів на стелі, яка сягала п’ятиметрової висоти. У глибині кімнати виднілися мармуровий камін завбільшки з чиюсь гробницю та газова люстра з підвішеними до неї призмочками, кришталевими намистинами та мерехтливими вогниками.
А ще — рояль. На ньому грав Чарльз, поруч із яким на сусідньому сидінні стояла чарка віскі. Хлопець уже був дещо напідпитку й Шопена виконував змазано та швидко, ноти сонно перетікали одна в одну. Легіт ворушив важкі, побиті шашелем гардини з оксамиту та куйовдив кучері піаніста.
— А дідько б вас усіх забрав! — вирвалося в мене.
Мелодія раптово ввірвалась, і Чарльз підвів погляд.
— Ось і ти, — проказав він. — Ти дуже спізнився. Банні вже дрихне.
— А де Генрі? — поцікавився Френсіс.
— Працює. Перед сном, можливо, спуститься до нас.
Камілла підійшла до рояля й відсьорбнула з посудини Чарльза.
— Я б радила поглянути на всі ці книжки, — звернулася вона до мене. — Тут є навіть перше видання «Айвенго».
— Боюся, його вже встигли продати, — виправив її Френсіс, умостившись у шкіряному фотелі та прикуривши сигарету. — Одну-дві цікаві речі тут ще можна викопати, але переважно це суцільна Марі Кореллі та стареньке чтиво для підлітків про «Хлопців Роверів»[55].
Я підійшов до полиць. Щось під заголовком «Лондон»[56] авторства когось із прізвищем Пеннант, шість томів у червоних палітурках — масивні книжки по півметра заввишки. Поряд із ними — «Клубна історія Лондона», не менш замашненький багатотомник, у блідих обкладинках із телячої шкіри. Лібрето «Пензанських піратів». Незліченні випуски «Двійнят Боббсі». «Маріно Фальєро» Байрона, обплетена в чорну шкіру й датована 1821 роком, цифри якого зобразили золотим тисненням на корінці.
— Пригощайся, налий собі, що хочеш, — Чарльз звернувся до Камілли.
— Собі не хочу. Краще відіп’ю в тебе.
54
«Вдовиний майданчик» (
55
Марі Кореллі, справжнє ім’я Мері Мак-Кей (1855–1924) — англійська письменниця, містик. «Хлопці Ровери» — великий цикл підліткових книг Артура Вінфілда (справжнє ім’я Едвард Стрейтмаєр, 1862–1930) про життя й пригоди братів Роверів, курсантів військового училища.
56
«(Про) Лондон» («Of London», 1790) — це опис визначних місць Лондона, складений валлійським природознавцем, мандрівником, письменником та антикваром Томасом Пеннантом (1726–1726).