Однією рукою брат передав сестрі чарку, а другою провів рукою сюди-туди по клавішах, виконавши якусь складну гаму.
— Зіграєш що-небудь? — запропонував я.
Чарльз закотив очі.
— Годі, не ламайся, — підтримала мене Камілла.
— Ні.
— Ой, та він просто не ладен зіграти нічого справжнього, — співчутливо впівголоса прокоментував Френсіс. Чарльз зробив ковток зі склянки, пробіг іще одну октаву, протарабанивши незв’язні трелі пальцями правої руки. А потім віддав свою випивку Каміллі, звільнивши таким чином ліву руку, сів по-людськи за рояль, і фібриляція перетворилася на вступні акорди якогось реґтайму Скотта Джопліна[57].
Він грав собі на втіху, закасавши рукави, усміхаючись під носа, видобуваючи дзвінкі ноти низьких та високих діапазонів із вправними синкопами чечіточника, котрий збігає вгору сходами в одній із постановок Циґфельда[58]. Поруч на дзиґлику Камілла розпливлася в усмішці до мене. Трохи спантеличений, я їй відповів взаємністю. Навіть зараз, коли лунала мелодія, високо під стелею народжувалося примарне відлуння, що перетворювало ці відчайдушні веселощі на якусь подобу спогадів, спогадів про речі, яких я ніколи не знав.
Чарльстони на крилах біпланів під час їхнього лету. Гулянки на кораблях, що тонуть; булькання крижаної води, стоячи по пояс у якій грає оркестр і випилює на струнних інструментах останній хоробрий приспів «Auld Lang Syne»[59]: «Так вип'єм, друже мій старий, за молоді літа, іще раз, друже мій, налий за молоді літа!» Насправді тієї ночі, коли затонув «Титанік», співали вони геть не «Молоді літа», а гімни. Багато гімнів. Католицький священик читає «Богородице Діво». І салон першого класу, що, до речі, дуже скидався на цю кімнату: темне дерево, пальми в діжках, рожеві шовкові абажури з неспокійною оторочкою. Я справді тоді перепив. Мене перехнябило в кріслі, за бильця якого довелося міцно вхопитися («Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє!»), і навіть підлога йшла ходором, ніби палуба аварійного корабля; я боявся, що ми всі, і навіть рояль, от-от покотимося з істеричним завиванням в якийсь із кінців бібліотеки.
На сходах почулися кроки. Це, примруживши очі, невпевненою ходою спускався Банні з розкуйовдженим волоссям та в піжамі.
— Що, в біса, коїться? — запитав він. — Ви мене розбудили.
Але на його слова ніхто не зважав, тому він зрештою налив собі випити й босяка подибав назад у спальню на другому поверсі.
Сортування спогадів за хронологічним принципом — цікава штука. До тих перших вихідних за містом пам’ять про події тієї осені віддалена та оповита туманом, від цього ж моменту спомини немовби набувають різкості й потрапляють у чіткий та захопливий фокус. Від того дня, позіхаючи та потягаючись, починають оживати знайомі мені манекени. Минуть місяці, і тільки потім зійдуть глянець та загадковість новизни, що перешкоджали об’єктивному погляду на нових знайомих. (У реальності, до речі, всі вони виявилися куди цікавішими від будь-яких імовірних ідеалів.) І от саме тут, у цьому конкретному спогаді, вони постали перед моїми очима нечужими людьми та вперше проявили своє яскраве справжнє «я».
Там же й мені випадає позбутися свого статусу сторонньої особи: пильної, невдоволеної, на диво мовчазної. Усе життя люди навколо сприймають мою сором'язливість за понурість, снобізм, кепську вдачу того чи іншого роду. «Обличчя зроби простіше!» — мав звичку волати на мене батько, коли я їв, дивився телек або займався своїми справами. Оця моя маска (адже саме так я звик думати про своє обличчя й ті опущені кутики рота, що не мають нічого спільного з тим, у гуморі я насправді чи ні), бувало, мені допомагала, а бувало, і шкодила. За кілька місяців після знайомства з тією п'ятіркою я на власне зачудування з'ясував, що від самого початку їх спантеличував не менше, ніж вони мене. Мені й на думку не могло спасти, що мою поведінку можна сприймати якось інакше, ніж провінційну та незграбну. І тим більше не загадкову, як її бачили насправді. Чому, ну чому, питали вони в мене, я нічого не розповідав їм про себе? Чому дійшов до того, що переховувався від них? (Вражений, я збагнув, що моя звичка пірнати у дверні отвори не така вже й потаємна, як здавалось.) І чому не відповів на жодне їхнє запрошення? Хоч тоді й здавалося, що мене просто зневажають, зараз я розумію, що ввічливі, ніби незаміжні тітоньки, вони просто в такий спосіб очікували на мій наступний крок.
Хай там як, а на тих вихідних справи повернули на інше, острівці темряви між вуличними ліхтарями стали меншати та віддалятися один від одного на очах — перша ознака того, що поїзд наближається до знайомих місць і невдовзі виїде на добре освітлені й вивчені привокзальні вулиці. Будинок виявився їхнім козирем, найзаповітнішим скарбом, і того вікенду мені його хитро представили, поступово: кімнатки в маленьких запаморочливих баштах, мансарда під височенькими кроквами, старі сани в підвалі, в які можна було впрягти четвірку коней із дзвіночками в ряд. У возівні тепер мешкав сторож. («Онде по двору ходить пані Гетч. Дуже мила жіночка, але чоловік у неї — адвентист сьомого дня чи щось типу того. Дуже суворий. Доводиться ховати пляшки, коли він заходить у будинок». — «А то що?» — «А то задепресує й почне розпихувати свої брошурки по всіх закутках у будинку».)
57
Скотт Джоплін (бл. 1867/68—1917) — темношкірий американський композитор і піаніст, прозваний «королем реґтайму» — синкопованої танцювальної музики, що вважається одним із прямих попередників джазу.
58
Флоренц Едвард «Фло» Циґфельд-мол. (1867–1932) — бродвейський імпресаріо, відомий циклом складних у технічному плані постановок «Кабаре Циґфельда» з громіздкими декораціями, обов’язковим елементом яких часто ставали спіральні сходи.
59
«Auld Lang Syne» (досл. шотл. «дуже давно») — поезія шотландського поета Роберта Бернса (1759–1796), складена 1788 р. на основі народної пісні, під мотив якої й виконується в наші дні. Її приспів тут наведено за перекладом М. Лукаша.