Выбрать главу

Френсіс підбирався до грандіозного фіналу своєї пісні: «Гуляй душа, шляхетні співаки… приречені від зараз і до вічності-і-і».

Чарльз подивився на мене зизом:

— Ну а ти?

— Що я?

— Які в тебе плани? — розсміявся він. — Що робитимеш наступні сорок чи п’ятдесят років свого життя?

А десь там на галявині Банні щойно вибив м’яча Генрі метрів так на двадцять за межі ігрового поля. Пролунав рваний сміх. Слабкий, зате чистий, він линув у надвечірньому повітрі. Цей сміх переслідує мене й досі.

Розділ 3

З тієї самої миті, коли я вперше ступив ногою в Гемпдені, я почав боятися кінця семестру й необхідності повертатись у Плано, до його рівнин, бензоколонок та куряви. Навчальні тижні минали один за одним, снігу дедалі більшало, а ранки ставали темнішими, і з ними все ближчою здавалася дата на засмальцьованій фотокопії (17 грудня — «Здати всі курсаки»), прикріпленій клейкою стрічкою до внутрішньої сторони дверцят шафки. Моя меланхолія поступилася місцем тривожності. Я навряд чи стерпів би Різдво в батьківському домі, зі штучною ялинкою, відсутністю снігу та телевізором, що не вимикався. Та й батьки не горіли бажанням побачити мене на канікулах. Останнім часом вони здружилися з балакучим бездітним сімейством старшого віку. Їхнє прізвище було Мак-Натт. Голова родини Мак-Наттів торгував автозапчастинами, а його схожа своїми формами на голуба дружина — косметикою від Avon. Моїх батьків вони постійно тягали на якісь автобусні екскурсії по магазинах, де напряму продавалися товари від виробників, грали в кості в якогось «шахрая» чи гуляли в районі бару з живою музикою в готелі Ramada Inn. Уся ця діяльність тривала зазвичай і при мені на вихідних, тож хай якою короткою та нерегулярною бувала моя присутність, але сприймалась вона як перешкода чи навіть докір.

Та канікули — то ще півбіди. Оскільки Гемпден далеко на півночі, будівлі його старі та опалення для них дороге, університет зачинявся на січень і лютий. Я вже чув, як, хильнувши пива, батько скаржиться містерові Мак-Натту, а містер Мак-Натт хитро під’юджує його своїми ремарками, натякаючи на те, що мене аж надто розпанькали, що от він би нізащо не дозволив синові вилізти собі на шию, якби той у нього був. Такими розказнями він доводив мого батька до сказу, і з часом батько театрально ввалювався до мене в кімнату й виставляв мене за двері, трусячи вказівним пальцем та закочуючи очі, ніби Отелло. Поки я ходив у школу та коледж у Каліфорнії, він кілька разів утнув цей номер без жодної причини, крім хіба що бажання самоствердитися перед мамою чи колегами по роботі. Щойно він утомлювався від уваги, мене завжди гукали назад, щоб мама могла провести зі мною «виховну роботу», але зараз? У мене вже навіть не було своєї кімнати. У жовтні мама мені написала, що вони розпродали меблі з неї та перетворили мою колишню спальню на кімнату для шиття.

На зимових канікулах Генрі з Банні вибиралися до Італії, в Рим. На початку грудня мене подивувала ця новина, ще й з огляду на той факт, що понад місяць вони ходили понурі, особливо Генрі. Я знав, що за останні пару тижнів Банні витрусив із нього чимало грошей, та хоч Генрі й нарікав на це, схоже, все одно не міг йому відмовити, хоч як це дивно. І річ тут, я був певен, не в грошах як таких, а в самому принципі. А ще очевидним було й те, що Банні анітрохи не здогадувався про це напруження в стосунках.

Він тільки й говорив про подорож. Накупив одягу, путівників, аудіокасету з написом «Parliamo Italiano»[73] яка максимум за два тижні обіцяла навчити розуміти італійську на слух («Навіть тих, кому раніше не щастило з іншими мовами!» — вихвалялася її обкладинка), та примірник «Пекла» в перекладі. Банні знав, що мені немає куди поїхати на канікули, і не без задоволення втирав сіль у мої рани. «Я думатиму про тебе в гондолі, з келихом кампарі в руці», — підморгував він мені. Тим часом Генрі про подорож майже нічого не говорив. І коли Банні з помилками торохтів італійською, то палив сигарету, робив рішучі та глибокі затяжки й удавав, що нічогісінько не розуміє.

Френсіс сказав, що залюбки провів би зі мною Різдво в Бостоні, а потім би поїхав у Нью-Йорк; двійнята поговорили з бабусею у Вірджинії, і та рада була б мене бачити в гостях усі зимові канікули. Але поставало питання грошей. До початку наступного семестру мені треба було працювати. Я потребував грошей, якщо хотів повернутися до навчання навесні. Та вештанням із Френсісом по всіх усюдах багато не заробиш. Двійнята, як і кожних канікул, збиралися на конторську роботу до свого дядька-юриста, але їм заледве вдавалося розтягти обов’язки на двох. І поки Чарльз возив дядька Ормана на рідкісні розпродажі спадщини та по алкогольних магазинах, Камілла залишалася в офісі відповідати на телефон, що ніколи не дзвонив. Я певен, їм навіть на думку не спало, що я також можу потребувати роботи, — мої побрехеньки про каліфорнійське richesse[74] зіграли роль краще, ніж я розраховував. «А чим же займатимусь я, поки ви сидітимете на роботі?» — намагався я їм натякнути, але, звісно ж, натяків вони не зрозуміли. «Боюся, займатися там особливо й нічим, — немовби вибачався Чарльз. — Читати, спілкуватися з Наною, гратися із собаками».

вернуться

73

«Говоримо італійською» (іт.).

вернуться

74

Багатство (фр.).