Через тиждень Лаура здивувалася, що від мами немає листа. Вони перебрали звичні гіпотези, і Луїс написав їй того самого дня. Відповідь його не надто тривожила, та він хотів би (відчував це, щоранку спускаючись сходами), аби консьєржка дала листа йому замість того, щоби віднести його на третій поверх. Через два тижні він упізнав знайомий конверт, обличчя адмірала Брауна і зображення водоспаду Іґуасу. Він сховав конверт, перш ніж вийти на вулицю і помахати у відповідь Лаурі, що визирала з вікна. Йому здалося безглуздям, що він мусить завернути за ріг, а тоді розпечатувати листа. Боббі втік на вулицю і через кілька днів став чухатися: заразився коростою від якогось пса. Мама збирається звернутися до ветеринара, приятеля дядька Еміліо, бо ще бракувало, щоб Боббі передав заразу Неґро. Дядько Еміліо вважає, що псів треба скупати в акароїні, та вона вже застара для такої мороки, і було би краще, якби ветеринар прописав якийсь інсектицидний порошок або щось, що можна було би підмішувати в їжу. У пані по сусідству був коростявий кіт, і хто його знає, чи коти не здатні заражати псів, навіть через дротяну огорожу. Та хіба їм можуть бути цікаві ці теревені старої, хоча Луїс завжди був дуже ласкавий із псами, і в дитинстві один з них навіть спав у ногах його ліжка, на противагу Ніко, який не дуже їх любив. Пані по сусідству радить посипати їх дустом: бо навіть якщо це не короста, собаки підхоплюють всіляку заразу, бігаючи вулицею; на розі Бакакай зупинявся цирк з екзотичними тваринами — мабуть, у повітрі були мікроби і таке інше. Маму посідали тривоги: то за сина кравчині, який ошпарив руку киплячим молоком, то за коростявого Боббі.
Далі було щось схоже на синю зірочку (кінчик пера зачепився за папір, мама роздратовано скрикнула), а потім — меланхолійні роздуми про те, якою самотньою вона почуватиметься, якщо Ніко також поїде в Європу, а на це виглядає. Але такою є доля старих: діти — це ластівки, які одного дня відлітають, треба із цим миритися, поки ще тіло так-сяк служить. Пані по сусідству…
Хтось штовхнув Луїса, видав з марсельським акцентом шпарку заяву про права та обов’язки. Він, стуманілий, зрозумів, що перегороджує дорогу людям, які заходять у вузький прохід до метро. Решту дня він також провів, як в тумані, зателефонував Лаурі, аби сказати, що обідати не прийде, просидів дві години на лавці в парку, перечитуючи маминого листа, запитуючи себе, що йому робити перед лицем безумства. Перш за все — поговорити з Лаурою. Для чого (це не було питання, але як сказати по-іншому) і далі приховувати від неї те, що відбувається. Він уже не міг удавати, що цей лист загубився, як попередній, вже не міг наполовину вірити, що мама помилилася і написала «Ніко» замість «Віктор», було так боляче, що вона перетворюється на стареньку. Усі ці листи — це Лаура, це те, що мало статися з Лаурою. Навіть не так: це те, що вже сталося від дня їхнього одруження, медовий місяць в Андроґе, ночі, коли вони так відчайдушно кохалися на кораблі, який віз їх у Францію. Усе було Лаурою, усе буде Лаурою тепер, коли Ніко в маминому маренні хотів приїхати в Європу. Тепер вони були спільницями, як ніколи: мама говорила Лаурі про Ніко, сповіщала їй, що Ніко збирається приїхати до Європи, і говорила це так, просто до Європи, чудово знаючи, що Лаура зрозуміє, що Ніко збирається висадитися у Франції, в Парижі, в домі, де так майстерно вдавали, що забули його, бідолаху.