Розділ 1. Хто ж мене так підставив?
Усю ніч мені снився сон, схожий на фільм жахів. Я біжу заплутаним лабіринтом вузьких вуличок і знаю, що мене от-от доженуть. А ще до мене повернулося відчуття липкого страху, якого я, здавалось, позбувся назавжди. Я ховаюсь в якомусь напівзруйнованому будинку, збігаю крутими сходами на горище, знаходжу купу старого мотлоху і заспокоююсь – тут мене не знайдуть!
Та раптом чую звук, від якого мороз пробігає по шкірі, - ляскання перетинчастих вологих лап кам’яними східцями, що ведуть нагору. А потім у голові вибухає ціла злива пронизливих звуків: свист, дзижчання, скрегіт і кумкання. Припадаю оком до щілини, що утворилася в моїй схованці, і бачу істоту, схожу на велетенську блакитну жабу з синьою бородавчастою мордою. Потвора принюхується і суне в мій бік. У цю мить з мого горла вириваються огидні звуки: скрегіт, металеве ляскання, дзижчання і пронизливий свист.
І я з жахом розумію, що звертаюсь до блакитного монстра його мовою.
Прокинувся я від того, що рудоголовий сусід по намету торсав мене за плече і кричав, крутячи пальцем у себе біля скроні:
- Ти що, зовсім крейзанувся?! Верещиш уві сні, як поліцейська сирена! Знаєш, що з тобою зробить Ромчик Гунька, якщо ти хоч раз влаштуєш такий нічний концерт?
– І що ж він зі мною зробить, цей страшнючий Ромчик Гунька? Невже заспіває колискову? – спробував я пожартувати, хоча мені було зовсім невесело.
– Та ні, він просто зробить ось так, – рудоголовий невловимим рухом торкнувся якоїсь точки на моєму переніссі, і я з жахом відчув, що не можу поворухнутися.
– Так от, запам’ятай на майбутнє, Ромчик Гунька – це я! І співати тобі колискову я не збираюсь, просто залишу сидіти у вигляді манекена на цілий день. Щоб у тебя був час подумати. А зараз відімри і дай мені додивитись нормальний кольоровий сон – без дикого скреготу, свисту й вереску, – промовивши останні слова, Гунька плеснув у долоні перед моїм обличчям, і я знов зміг рухатись.
– Як ти це робиш? – вражено запитав я.
– Потім розповім, коли краще познайомимось, – він накрив голову подушкою і миттєво заснув.
Усе ще не отямившись від Ромчикового фокусу з «відключкою», я мовчки натяг дощовик і виліз із намету. Надворі періщив холодний дощ, який з хвилини мого прибуття безперервно поливав наш табір, що розкинувся на вершечку гори з дивною назвою Підстава.
Раптом позаду хтось ухопив мене за плече і прошепотів на вухо:
– Ну що, цуця, злякався? А піжамку не замочив? Щось таке страшне приверзлося, аж довелося тікати з теплого спальника під дощик? Тю!
Я рвучко озирнувся і побачив двометрового лисого дядька, накачаного, як Шварценеггер. Одягнений він був у майку з написом «ШЕФ» та в обтріпані спортивні шорти, а на ногах мав крокси поросячо-рожевого кольору. Усе його тіло від потилиці до п’ят вкривало неймовірно огидне тату.
– Ну що ж, будьмо знайомі, я – начальник цього чудового табору, – продовжував лисий качок. – А ти, наскільки знаю, новоприбулий учасник наших екстремальних пригод, який відгукнувся на запрошення. А тепер тремтиш, як заячий хвіст? Тю!..
Я мовчки дивився на «шефа» і ніяк не міг повірити, що все це відбувається насправді. Уже хотів непомітно вщипнути себе за руку, щоб переконатися, що не сплю. Але ж уві сні не відчуваєш, як холодні краплі дощу падають тобі на обличчя…
– Тю, ти що, від страху язика проковтнув? – лисе бурмило голосно зареготало, висолопивши при цьому язика, на якому тремтів золотий кульчик з яскраво-синім камінчиком посередині.
«Якщо це одоробло ще раз скажу свою улюблену примовку, я нагороджу його почесним прізвиськом «Тютя!»», – подумав я.
І він тут-таки виправдав мої сподівання – озирнувся, смачно сплюнув і глузливо протягнув своє:
– Тю, на прогулянку він зібрався! А ти знаєш, що рівно за десять хвилин розпочнеться урочиста лінійка?
Після цього татуйоване одоробло, прикриваючись великою чорною парасолею, посунуло в бік металевої рейки, привішеної до обідраної з усіх боків старої смереки. За мить над вершечком Підстави почулося голосне бамкання – починався черговий день у таборі «Екстремал». А я, безнадійно махнувши рукою, поплентався до свого мокрого намету № 13, щоб за кілька хвилин приготуватися до якогось збіговиська, про яке говорив Тютя.
Урешті я мав дізнатися – що за чортівня тут коїться?!..
* * *
Розділ 2. Я провалюю тест на виживання
– Прокидайся, – гукнув я, залізши до намету, і смикнув рудоголового за ногу.
– Відлипни, – пробурмотів він і хвицьнув мене п’яткою, як норовливий віслюк.
Я знизав плечима і залишив у спокої Ромчика, адже мені зовсім не хотілося знов відчути, як моє тіло застигає, ніби його миттєво заморозили.