– Якби не Клим, я б з того дупла зроду не вилізла, – сказала Лі. – А ти, Гунька, сам не зміг би непомітно підкрастися до цього блакитного слизького монстра, що прикидався суперменом, і вирубити його. Весь загін ботанів тобі допоміг...
Однак Лі не встигла договорити, бо в цей момент над табором залунав механічний голос – той, що я почув минулої ночі, коли прибув до табору «Екстремал»:
– Увага! Всім залишатись на своїх місцях. Розпочинається операція «Реванш». Вас відібрали й заманили сюди, у Центр Переробки Недосконалих Людських Істот, для того, щоб ви змогли виконувати накази представників вищої цивілізації, які віднині й назавжди стають вашими господарями.
Я зрозумів синьоморди переходять у наступ, і розраховувати ми можемо лише на власні сили.
* * *
Розділ 10. Рятівна печера та перший воєнний трофей
Було зрозуміло, що на роздуми в нас зовсім не залишилося часу. Треба було приймати блискавичні рішення і діяти негайно. Ромчик, Лі та я, не домовляючись, взяли на себе командування. Адже необхідно було замаскуватися так, щоб не лише самим врятуватися від страшної «переробки», про яку повідомив механічний голос. Ми мали визволити і тих учасників табору «Екстремал», які підкорилися Тюті й тепер перебували під цілковитим контролем синьомордів.
– Пропоную сховатися в печері, – запропонував я, – вона біля самого вершечка Під-стави, сподіваюсь, ми туди зможемо пробратися. Здається, синьоморди протягли металеву загорожу трохи нижче.
– Це класна ідея, – підтримала мене Лі, – я там була. А от як нам перетягти в печеру це сонне слизьке жабисько? – дівчинка з огидою глянула на синьоморда, який перебував у повній відключці, лише зрідка ворушив лапами, вдоволено скреготав, а з його пики не сходила огидна посмішка.
– Справді, залишати його тут не можна – він вистежив нас із Лі в печері й одразу ж розбовкає своїм, де нас шукати. – Я нахилився і почав примірятися, в який спосіб зрушити з місця цю слизьку драглисту масу, що непорушно лежала посеред таборового майданчика.
– Можна спустити зі щогли прапор, – запропонувала дівчинка в червоних окулярах, схожа на рум’яну булочку, – покласти на нього ось... цього, а потім волочити його по землі.
За хвилину чорне полотнище з ошкіреною вовчою мордою, яке ще недавно наганяло жах на мешканців табору «Екстремал», валялося у нас під ногами, мов стара ганчірка, а ми з кількома хлопцями перекочували туди синьоморда. Відчуття при цьому було таке, ніби під моїми долонями тремтить і вислизає напівзастигле желе. І хоч досі я страшенно любив цей солодкий десерт, та після сьогоднішнього транспортування синьомордого Тюті зрозумів, що більше ніколи не доторкнусь до цих ласощів.
Наш невеличкий загін обережно просувався в бік печери, невдовзі ми вже були біля входу в підземну криївку. Але тут мою увагу привернули пронизливі звуки, що долинали з того місця, де я провів минулу ніч. Страшна металева конструкція, що вилізла з-під землі на місці нашого з Ромчиком намету, знову почала трансформуватися, розпадаючись на окремі сегменти. З гігантської квітки-хижака вона на наших очах почала перетворюватися на рухомі сходи, що закінчувалися широкою платформою. І по тих сходах на поверхню піднімалися й піднімалися синьоморді почвари, озброєні пінобластерами.
– Климе, здається ти таки казав правду... – голос Гуньки трохи тремтів.
Нарешті мій недовірливий сусід зрозумів, що один синьоморд ще міг бути якимось страшним мутантом – жертвою нелюдських генетичних експериментів. Але ціла армія синьомордів, що лізли й лізли з глибини гори Підстава, кого завгодно здатні були переконати в тому, що на нашу планету вторглися прибульці. І що наміри в цих космічних гостей далеко не миролюбні.
– Швидше розширюй вхід до печери, бо крізь цей вузький лаз ми синьомордого Тютю не протягнемо – він застрягне в ньому, як Вінні-Пух, який об’ївся медом і згущенкою в гостях у Кролика.
Промовивши останні слова, я подумки обізвав себе дурбиськом і почервонів. Бо зрозумів, що просто хочу показати дівчинці з білявим волоссям і зеленими, як перше весняне листя, очима, який я відчайдушний і хоробрий. Особливо тепер, коли Ромчик Гунька, який досі випереджав мене за всіма показниками, явно розгубився і злякався. Але ніхто не звернув уваги на мої жарти – треба було якнайшвидше ховатися в печері й замаскувати вхід так, щоб синьоморди нас не виявили. А головне, ми мали виробити чіткий план дій і дати завдання кожному з членів нашого невеликого загону.
– Слухай, а що це говорив про тебе Ромчик? Ти справді знаєш мову прибульців? – Лі якось дивно глянула на мене – чи то з цікавістю, чи то з острахом.