Наблизившись до синьоморда, що вже почав кліпати банькатими червоними очима й крутити бородавчастою головою, я затис дримбу зубами і кілька разів вдарив по пластинці. Вона завібрувала, і в печері залунали дивні звуки, схожі на дзюркотіння струмка, свист вітру і на пронизливе тоненьке дзижчання.
– Ти що, сказився? Вирішив, що саме зараз час влаштувати концерт самодіяльності?! Сподіваєшся, Тютя зараз підхопиться і вшкварить посеред печери гопака? – обурився Гунька.
Решта команди також дивилася на мене з осудом. Навіть Лі похитала головою й здивовано знизала плечима. Та я продовжував грати і врешті почув, як до мелодії, що я видобував із дримби, приєднується все більше й більше звуків. То було голосне дзижчання сотень комарів. Я нахилився над хижим прибульцем, і ціла хмара комах закружляла над ним.
Мені вже не раз доводилося бачити, як синьоморди реагують на наших мух, комарів, ґедзів та жуків. Але всі, хто зараз перебував у підземній криївці, вражено завмерли. Тютя з такою швидкістю висолоплював свого довгого язика, ловлячи одночасно десятки комарів, а потім із задоволеним плямканням поглинав їх, що за кілька хвилин в печері не залишилось жодної комахи. Особливо огидним було те, що на язику в синьоморда й досі теліпався золотий кульчик з яскраво-синім камінцем, тож він раз у раз клацав об зуби ненажерливого монстра. Нарешті комахожер наситився і знову провалився у солодке забуття.
А я опустив руку з дримбою і подумав, що музика це й справді велика сила.
* * *
Розділ 12. Ми обираємо собі нові псевдо, і свинка Пеппа перетворюється на принцесу Лею
До мене підійшла Лі й запитала, невідривно дивлячись на Тютю, який плямкав уві сні й час від часу скреготав зубами так, наче хтось дряпав гвіздком по склу:
– Здається, ти казав, що можеш прочитати його думки?
– Так, можу, але не зараз. Тютя так обжерся комарами, що спатиме щонайменше добу. Головне, він нам не заважатиме й не подасть сигнал своїм родичам.
– То як же ми дізнаємось про плани прибульців? – приєднався до розмови Ромчик Гунька і гостро зиркнув на мене. – Ти ж наче збирався організовувати якесь товариство...
Але його перебила дівчинка в червоних окулярах:
– А я пропоную спершу... щось поїсти! – вигукнула вона, з викликом глянувши на Гуньку. – Бо я так зголодніла, що дивлячись, як прибулець ковтає комарів, навіть позаздрила йому.
Почувши це, уся наша команда голосно засміялася, і це зняло неприємне напруження, що досі панувало в печері.
– Добре, тоді давайте повечеряємо, а по-тім вирішимо, що робити далі. Але спершу нам варто познайомитись. За правилами будь-якої таємної організації, кожен її учасник повинен мати секретне псевдо. Зараз той, хто вирішить вступити до Таємного Товариства Ботанів, сам собі обере ім’я. І назавжди відмовиться від прізвиська, яким його дражнили у школі чи у дворі. Ви згодні?
Усі, крім Ромчика, ствердно закивали головами. Та я не звернув на це уваги, зрозумівши, що рудий Гунька ніяк не може змиритися з тим, що тепер не він, а я стаю лідером нашого загону.
– До речі, може, ви вже здогадалися, мене звуть Музикант, – я усміхнувся і показав на футляр зі скрипочкою.
– А мене Фродо Беґґінз, – ніяковіючи сказав той хлопець, якого дражнили Голумом. – А можна просто Фродо!
– Я – Котигорошко, – повідомив колишній Спінер і продовжив намотувати кола, стукаючись об стіни печери.
І я мимохіть подумав, що прізвисько «Спінер» пасувало йому більше.
– Хочу, щоб мене називали... Бетмен, – тихо пробурмотів капловухий хлопчик, якого однокласники дражнили Мікробом.
– А я обираю ім’я Саламандра, – промовила дівчинка зі смаглявим обличчям і чорними, як смола, очима. Сказала це так спокійно, ніби ми зустрілися в якійсь інтернет-кав’ярні та збираємося позмагатися у комп’ютерній грі.
– Якщо ми негайно не поїмо, то я з’їм когось із вас! – огрядна дівчинка, яка раніше здавалась сором’язливою й нерішучою, сердито поглянула на мене. – Я все одно ні про які псевдо зараз думати не можу. Ось повечеряю – тоді щось вигадаю.