Зрозумівши, що тягти з вечерею далі не можна, я заліз у наплічник, витяг звідти свій незамінний екстрим-набір і дістав невеличку щільно закриту коробочку, поділену на кілька відділень.
– Будь ласка, вибирай, що тобі подобається, – запропонував я простягаючи коробочку дівчинці, яку однокласники дражнили свинкою Пеппою. – На кожному відділенні є наліпки, ось бачиш: пиріжки з м’ясом, голубці зі сметаною, картопля з грибами і вареники з вишнями. Вибір, звичайно, невеликий, але брати з собою у похід більше страв не випадає.
– Т-т-и що, з-з-нущаєшся?! – закричала вона, затинаючись від гніву, і мало не вибила коробочку в мене з рук. У цю хвилину вона й справді була схожа на розлючену свинку Пеппу.
– Та ні, просто це винахід моєї бабусі – харчові таблетки. Ось візьми, наприклад, пиріжок із м’ясом. – Я знову обережно простяг дівчинці коробочку, цього разу міцно стискаючи її, щоб розлючена й голодна Пеппа не вибила її у мене з рук.
– Ну, добре, давай сюди свій «пиріжок», – останнє слово дівчинка вимовила з такою зневагою, що мені стало образливо за бабусю Солю.
Та варто їй було покласти таблетку до рота, як вираз її обличчя вмить змінився. Тепер воно сяяло! Побачивши це, до мене кинулися всі, хто був у печері. Я роздавав «голубці», «вареники» й «картоплю з грибами», однак найбільшим попитом користувалися «пиріжки». Певно, на популярність цих бабусиних харчових таблеток вплинула щаслива усмішка на обличчі дівчинки в окулярах з червоними скельцями. Попросивши добавки і проковтнувши ще два «пиріжки», вона впевнено заявила:
– Я вирішила – тепер мене зватимуть принцеса Лея!
– Що?! – не втримався я від здивованого вигуку, а дехто з присутніх засміявся.
Справді, уявити опецькувату, кругловиду й рум’яну, як здобна булочка, дівчинку в ролі прекрасної принцеси Леї з фільму «Зоряні війни» було не можливо.
– Так, принцеса Лея! І я доведу, що це ім’я мені підходить, ось побачите!
– Усе правильно, ми ж домовились, що кожен має право обрати ім’я, яке йому подобається, – Лі підійшла до колишньої свинки Пеппи і обійняла її за плечі. – А я буду Луною – це моя улюблена героїня з «Гаррі Поттера».
– Музиканте, я обираю псевдо Мамай, – гордо промовив Ромчик Гунька, який досі стояв у темному закапелку печери й мовчки спостерігав за тим, що відбувається. – Кажуть, цей козак був неперевершеним майстром двобою і знав такі прийоми, що міг перемогти будь-якого ворога.
Я зустрівся поглядом з Ромчиком і побачив, що він зверхньо посміхається. Справді, Мамай звучало набагато героїчніше, ніж просто Музикант.
* * *
Розділ 13. Як наша підземна криївка перетворилася на... інкубатор
Над Підставою шаленіла гроза. Навіть у глибині печери, де розташувався наш невеличкий загін, було чутно, як гуркоче грім, а спалахи блискавок освітлювали підземну криївку при-марним блакитним світлом. Виявилось, що в низькому склепінні нашої схованки хтось проробив круглі отвори, крізь які на нас текли цілі потоки води.
– Може, тут у давнину ховалися опришки і проробили вгорі оці дірки, щоб дихати свіжим повітрям? – припустив Котигорошко-Спінер, клацаючи від холоду зубами й виписуючи кола по печері.
– Звичайно, а ще для того, щоб приймати душ, прати свої кептарики й мити підлогу в цьому розкішному барлозі, – озвався Ромчик, якого віднині всі називали Мамаєм. – Усе ж, гадаю, нам треба пошукати якийсь сухий куток, бо я вже мокрий, як хлющ. Цікаво, що про це думає наш головний знавець синьомордих прибульців?
Якщо чесно, мене вже дістали наїзди Ромчика-Мамая. І це після того, як я привів їх у безпечне місце, приспав синьоморда Тютю та ще й нагодував харчовими таблетками, від яких і досі в
роті зберігався чудовий смак. Правда, спершу була проблема з водою, про яку ніхто не подумав, тікаючи від синьомордів. Але дощові потоки, що стікали крізь дірки в склепінні нам на голови, допомогли. Я налаштував похідний міні-фільтр, приладнаний до водонепроникного мішка, який при транспортуванні можна було згорнути в маленький клубочок, і всі мої нові товариші втамували спрагу. Бабуся завбачливо поклала в екстрим-набір і цей свій винахід, він не раз рятував членів ТТБ від зневоднення. Адже навіть посеред пустелі міні-фільтр вбирав у себе росу, що випадала вночі, і перетворював її на чисту прозору воду.
Я вже хотів сказати Ромчику все, що про нього думаю, та несподівано кам’яна підлога під нашими ногами затремтіла і, ніби розколовшись навпіл, почала розходитися в різні боки. На тому місці, де ми щойно стояли, утворилася глибока розколина, з якої на поверхню повільно виринув прозорий контейнер ущерть заповнений яскраво-синіми кулями.