На щастя, команда ботанів зреагувала блискавично, спритно відскочивши у темний закапелок печери – туди, де лежав занурений у транс синьоморд Тютя. Ми завмерли, напружено роздивляючись цю дивну конструкцію. І раптом я здогадався – це була ікра синьомордів! Адже прибульці з далекої хижої планети і справді скидалися на жаб. А, як відомо, ці земноводні відкладають ікру, з якої потім вилуплюються хвостаті пуголовки. І зараз їх підставили під дощовий душ саме задля того, щоб у гігантських ікринах почався процес трансформації. Вони мали перетворитися на бійців могутнього війська синьомордів.
– Я зрозуміла, — прошепотіла Саламандра – це їхній інкубатор. Тільки невідомо, коли з ікрин почнуть вилуплюватись...
– Будь ласка, тільки не тут і не тепер, – невідомо кого попросила пухкенька принцеса Лея.
– Та замовкніть ви! – люто просичав Мамай – А раптом з цієї щілини зараз полізуть синьоморди? Як там, нагорі, де раніше був намет номер 13?
Ми стояли мовчки, притулившись одне до одного, і тремтіли – чи то від холоду, чи то від переляку.
А знаєте, вони... гарні, – раптом порушила тишу Лі, яку тепер треба було називати Луною, але я ніяк не міг до цього звикнути. – Я ще ніколи не бачила такого глибокого синього кольору. Ці ікринки ніби світяться зсередини.
Мамай люто зиркнув на дівчину, приклав палець до губ і просичав:
– Ц-с-с-с, – як справжня зміюка, що от-от кинеться і вкусить.
Але Луна-Лі не зважала на нього. Вона заворожено дивилася на гігантські ікрини, і в її очах не було й сліду страху. Потім вона повільно наблизилася до контейнера й обережно поклала одну ікрину, яка й справді випромінювала світло, собі на долоню. А за хвилину, не відводячи від сяючої кулі очей, так само обережно повернула її на місце.
І я зрозумів, що лише ця тендітна білява дівчинка нічого й нікого не боїться.
* * *
Розділ 14. Ну хто ж повірить у синьомордих прибульців?
Нам пощастило, контейнер постояв під струменями дощової води ще кілька хвилин і почав повільно опускатися вглиб розколини. Щойно синьомордівський інкубатор зник з наших очей, як кам’яні брили стали на місце. І, якби я не був свідком цього дивовижного купання, то нізащо не здогадався, що під нашими ногами схована лабораторія, де розмножуються чужопланетні створіння.
– Нічого не скажеш, затишну печерку ти для нас вибрав, Музиканте! – звісно, це озвався наш відважний Мамай, який ще кілька хвилин тому боявся й голос подати, а тільки сичав, як гадюка, щоб змусити нас замовкнути.
– А в тебе є інші пропозиції? – усміхнулася Саламандра, зблиснувши сліпучо-білими зубами.
Несподівано я уявив її в широкому кімоно і з бойовим японським мечем-ніхонто, затиснутим у руці. Справді, мовчазна смаглява дів-чина була схожа на майстра східних двобоїв – скрадливі рухи, тихий голос, в якому відчувалися сила й упевненість, а головне, пильний погляд ледь примружених очей, в яких майже не видно зіниць, такі вони темні.
– Є! Я пропоную зробити підкоп під металеву огорожу, якою синьоморди оточили верхівку гори. Якщо копати по черзі цілу ніч, то під ранок можна вибратись на волю. Спустимося до найближчого села, повідомимо в Центр з надзвичайних ситуацій про загрозу, сюди пришлють вертоліт з оперативною групою десантників, звільнять учасників табору «Екстремал», захоплених у полон, і розберуть-ся з цими космічними терористами.
– Класний план, – встряг у суперечку тендітний Бетмен (колишній Мікроб), який ледве сягав Мамаєві-Ромчику до плеча, – от тільки нас здадуть у найближчий відділок поліції як пришелепкуватих брехунів, які втекли з дому, а тепер хочуть прикритися казочкою про чужопланетян із синіми мордяками. Бачив я такі історії в американських блокбастерах.
– Точно, – озвався Котигорошко-Спінер, – або одразу відвезуть в дурдом. А тоді мені гаплик – учителька й без того весь час посилає на перевірку до лікаря. Ну, такого, що б’є молоточком по колінах і вимагає, щоб я тицяв собі в носа пальцем. Тоді й справді почуваєшся так, ніби в тебе остаточно поїхала стріха... Ні, бігти до поліції й повідомляти про те, що робиться на Підставі, не можна. Але валити звідси треба якнайшвидше. Це точно!
– І я за те, щоб тікати, – підтримала хлопців огрядна принцеса Лея, – там хоча б нагодують людською їжею... Хоча й твої таблетки були зовсім непогані, – додала вона, озирнувшись на мене, – але наскільки ж їх вистачить?
У цю хвилину почувся тихий голос Луни-Лі:
– Цікаво, а про тих, кого прибульці готують до «переробки», ви часом не забули?