Усі замовкли, і хоча мій ліхтарик з екстрим-набору не міг яскраво освітити велику печеру, я помітив, як почервоніли ті, хто пропонував рятуватися втечею. Навіть самовпевнений Ромчик, який називав себе Мамаєм, зніяковів. Я також відчув, що мої щоки горять, хоча зовсім не збирався тікати, покинувши отих нещасних «екстремалів», яких пронумерували і надягли їм на зап’ястя контрольні браслети.
Треба було якось припинити цю безглузду суперечку. Я розумів – усі чекають на моє рішення. Зрештою, вони мали на це право. Адже я обіцяв їм дізнатися про плани синьомордів, вступивши в телепатичний контакт із Тютьою й вивідавши плани блакитних прибульців. Ніби підслухавши мої думки, Тютя заворушився, забулькав, заскреготав і закліпав банькатими очима. І раптом я побачив, як його передня лапа повільно потяглася до чорної парасольки-тростини.
Ми навіщось забрали її разом з непритомним синьомордом, коли тягли його до печери, поклавши на широкий чорний прапор з намальованою на ньому ошкіреною вовчою пащекою.
* * *
Розділ 15. Фокус із дощем та інші дива
Я не встиг перехопити лапу синьоморда. I не відомо, що б з нами сталося, якби Саламандра, котра стояла майже впритул до блакитного монстра, миттєво не вихопила парасолю з його лапи. Мабуть, Тютя ще не зовсім отямився від сеансу галюцинацій, навіяних сотнями зжертих комарів, тому ворушився повільно й невпевнено. На жаль, цілої хмари з’їдених комах вистачило ненадовго – певно, поживи від цих крилатих кровопивців було зовсім мало. Я нахилився над синьомордом і, поки він все ще перебував під впливом галюцинацій, проник у його свідомість. Думки цього чудовиська виявилися хаотичними й уривчастими, але те, що я зрозумів, змусило мене здригнутися від огиди й жаху.
– Заволодіти паралізуючим пристроєм, за-маскованим під парасолю... мухи... комарі... ґедзі... Увімкнути режим «блокування волі» піддослідного об'єкта... ловити... жерти... ковтати... Транспортувати цінний біоматеріал до решти аборигенського стада... висолопити язика... хапати на льоту... жуки... метелики... мурахи... Піддати примітивних істот, що виявили непокору, тортурам, після чого віддати на переробку третього ступеня з подальшою ліквідацією пам’яті та особистих прикмет...
Відчувалося, що Тютя ось-ось остаточно прокинеться, і тоді вгамувати його буде нелегко. Ну що ж, спробую застосувати проти цього садюги його власну зброю! Я подав знак Саламандрі, і вона передала мені велику Тютіну парасолю. Пильно обстеживши це диво ворожої техніки, я виявив на
масивній ручці цілий пульт управління, схожий на той, що додається до побутових приладів.
На одному значку були зображені краплі дощу, на другому ці краплі були перекреслені. Так само позначалися й з десяток інших функцій небезпечної парасольки: фігурка людини, що лежала, задерши догори кінцівки, а на сусідній картинці ця людина рухалася, понуро опустивши голову; перекреслена муха, яку синьомордам суворо заборонялося ловити під час виконання службових обов’язків; контейнер з гігантськими ікринами, з яких вилуплюються банькаті й ротаті істоти. Решту позначок мені ніколи було роздивлятися.
Я спрямував загострений штир, яким закінчувалась парасолька, на Тютю і, затамувавши подих, натиснув на потрібну позначку. Синьоморд почав повільно підніматися, хапаючись за стіну, біля якої лежав. Урешті зіп’явся на задні лапи і, понуро опустивши голову, завмер, явно чекаючи якоїсь команди.
Я озирнувся на своїх товаришів з Таємного Товариства Ботанів і пояснив:
– Ось що Тютя хотів зробити з нами – перетворити на слухняних біороботів, які б не мали ні власних думок, ні бажань.
– Ага, тому він і не розлучався з цією парасолею, – вигукнув Котигорошко-Спінер, оббігши навколо завмерлого синьоморда і нарешті наважившись роздивитися блакитне монстрило як слід.
Тепер зрозуміло, чому хлопці й дівчата, яких він розділив на два загони, так слухняно виконували всі його команди, – озвалася Луна-Лі.
– Слухай, а дай мені на хвилину цю парасолю, – попросив міні-Бетмен і глянув так благально, що я не міг йому відмовити.
Просто я по собі знаю – іноді варто ризикнути і довіритись людині в найнебезпечнішій ситуації. Навіть якщо колись цю людину зневажали і дражнили Мікробом. Хлопець уважно роздивився всі позначки на пульті небезпечного приладу, а тоді рвучко підніс парасолю догори і натис на якесь зображення. Тієї ж миті дощ, що поливав нас цілу ніч, пробиваючись крізь численні отвори в склепінні печери, припинився!
– Ану, дай сюди! – Ромчик сказав це так владно, ніби й справді був крутезним козаком Мамаєм і збирався на битву з ворогами. – Хочу нагадати, що це я вирубив Тютю, і саме тоді, падаючи, він випустив її з рук. Тобто з лап. Тому вважаю, що парасоля може згодитись мені, як бойовий трофей.