– Я так не думаю, – тихо промовила Саламандра і спритно висмикнула парасолю з рук розгубленого міні-Бетмена.
Здається, хлопець усе ще не міг повірити, що в нього вийшов цей фантастичний фокус із дощем.
* * *
Розділ 16. Чи можна людей обмінювати на ікрини?
До Саламандри підійшла Луна-Лі, стала біля неї впритул і, пильно дивлячись на Ромчика-Мамая, заперечила:
– Правда? А ти не пам’ятаєш, хто спустив з Тюті фальшиву шкіру? То що, мені тепер треба взяти на пам’ять клаптик його камуфляжу? Там, де тату зі зміїним кублом? Чи, може, цілу шкіру собі забрати – вийде непоганий прикид, – дівчина презирливо всміхнулася, дивлячись на Ромчика, який зараз зовсім не нагадував легендарного Мамая.
Несподівано з темного закапелка почулось голосне схлипування – це ридала наша принцеса Лея, витираючи долонями сльози, що котилися по її рум’яних щоках. Я звернув увагу, що навіть тепер вона не зняла свої кумедні червоні окуляри. Першим до дівчинки підбіг Фродо, про якого, як і про Лею, за суперечками, усі забули. Він обережно взяв її за руку і повільно повів до нас, роблячи якісь дивні рухи вільною рукою. Певно, хотів, щоб ми нарешті перестали сваритися і заспокоїли нашу бідолашну принцесу.
Було зрозуміло, якщо ми негайно не зупинимось і продовжимо з’ясовувати, хто головніший, то синьоморди візьмуть нас голими руками – точніше, лапами – уже найближчим часом. Якби ж тут була моя бабуся Соля – вона ж президент Таємного Товариства Боягузів Соломія Джура! Ну чому, чому їй треба було саме зараз вирушити на своєму часольоті невідомо куди? І головне, я не міг з’ясувати, чи вона вже повернулась зі своєї подорожі в часі та просторі. Бо, як останній йолоп, залишив усі засоби зв’язку вдома, повіривши, що на Підставу мене покликали вірні друзяки – Жук і Заєць. Адже в листі, який нібито прислали вони, було чітко сказано: «Вируби й залиш удома всі ґаджети – за тобою можуть стежити».
Я стріпнув головою і вже відкрив рота, щоб запропонувати свій план, але мене випередила Лея. Час від часу схлипуючи, вона розпачливо простогнала:
– Я так і знала! У нас нічого не могло вийти, бо ми... справжні ботани! І в цей табір потрапили саме тому, що синьомордам були потрібні такі кінчені лузери, як ми. А ви ще зібралися когось визволяти з полону! Мені просто смішно це чути, – промовивши останні слова, сердешна Лея-Пеппа, замість того, щоб розсміятися, знову гірко заплакала.
І знову нас виручив Фродо, він витяг з кишені харчову таблетку, яку, певно, зекономив, коли ми вечеряли, і простягнув її Леї.
– Ось, візьми, це, здається, картопля з грибами.
Сльози на очах Леї вмить висохли, і вона по-діловому поцікавилася:
– А пиріжків з м’ясом у тебе часом не залишилось?
Фродо винувато знизав плечима. Сцена була настільки кумедна й безглузда, що цього разу засміялися всі, хто був у печері. Звичайно, за винятком синьомордого Тюті, який стовбичив на тому ж місці, де я його залишив. Час від часу він піднімав то одну, то другу перетинчасту лапу і був готовий іти, куди йому накажуть.
Я відчув – зараз нарешті настав слушний момент – і запропонував:
– Засідання Таємного Товариства Ботанів оголошую відкритим. Пропоную залишитись на горі Підстава і за допомогою цього синьомордівського приладу спробувати звільнити всіх, кого прибульці хочуть переробити на біороботів. Тепер, коли ми знаємо, де розташований їхній інкубатор, можна захопити його і запропонувати обмін заручниками. Якщо кожну ікрину з іще невилупленими синьомордячими пуголовками вважати за повноцінного прибульця, то на нашому боці буде величезна кількісна перевага.
Першим, звичайно, озвався Ромчик-Мамай:
– І як ти збираєшся здійснити цей божевільний план? Ти ж бачив, скільки їх повилазило з тієї діри, де раніше стояв наш намет? Який обмін заручниками, ти що – сказився? Уявив себе великим дипломатом? Варто нам вилізти на поверхню з цієї дірявої печери, під якою схований їхній інкубатор, як прибульці всіх нас проковтнуть і не подавляться. Точнісінько так, як Тютя ковтав комарів, коли ти йому награвав на своїй залізячці. Для апетиту, – промовивши останні слова, Ромчик зухвало глянув на мене і посміхнувся.
– А навіщо нам вилазити з печери? – відповів я, намагаючись не звертати уваги на нахабну посмішку мого колишнього сусіда по намету. – Краще ми спустимось углиб – туди, де зберігається ікра синьомордів. І зробити це дуже просто, якщо хочеш, я продемонструю.