Чорна поверхня раптом засвітилася синьою барвою, верхня частина куба відскочила, як на пружині, і я зміг зазирнути всередину. Важко було повірити в таку удачу, але, здається, доля нарешті нам усміхнулася! Нутрощі загадкового куба були вщерть набиті планшетами, мобілками, айфонами й смартфонами. Я перевірив по черзі кожен ґаджет, але всі вони були розряджені. Усе ще не втрачаючи надії, я підвів голову і запитав:
– Слухайте, я тут знайшов скарб – цілу гору телефонів! От тільки, чи не завалявся в когось підзарядник?
Уся команда ТТБ, що досі уважно стежила за моїми незрозумілими діями, кинулася до мене, ледве не перекидаючи муляжі комах.
– Обережно! – скрикнула Луна-Лі, але було запізно.
Котигорошко-Спінер, у якого врешті з’явилася можливість побігати, стрімголов помчав до мене, наштовхнувся на прозорий контейнер, і звідти, немов у сповільненій кінозйомці, почали сповзати й падати додолу прозорі сліпучо-сині ікрини.
* * *
Розділ 19. Тютя в ролі Коннора Маклауда?!
Дивно, але всі, хто перебував в приміщенні інкубатора, зреагували на цю подію блискавично. Навіть якби ми відпрацьовували цей фокус років десять, навряд чи змогли б діяти злагодженіше, а головне, точніше. На льоту підхоплюючи ікрини, які котилися й котилися з полиць контейнера, члени ТТБ перекидали їх одне одному, як досвідчені жонглери. Мушу визнати, що я був не такий спритний. як решта команди. Щоправда, мені разом з Луною-Лі пощастило втримати прозорий контейнер, коли він вже ось-ось мав перекинутись.
Зате Саламандра та Ромчик-Мамай показували справжній клас – удвох вони впіймали найбільше ікрин. До речі, й інші учасники цієї рятувальної операції, не змовляючись, поділилися на пари. Міні-Бетмен рятував майбутніх синьомордиків разом із Котигорошком-Спінером – винуватцем цієї аварії. А принцеса Лея, забувши про свої образи, сумніви та бажання щохвилини з’їсти щось смачненьке, кидалася за кожною ікриною, як професійний воротар за м’ячем. І зловивши, перекидала її просто в руки вірного Фродо. Найдивніше, що при цьому її червоні
окуляри не падали з кирпатого веснянкуватого носа.
Урешті, коли кожна врятована ікрина була вкладена у свою чарунку, ми полегшено перевели подих і вражено подивились одне на одного. Я був певен, що в цю хвилину всі подумали про те, що ми стали справжньою командою.
– А пам’ятаєте, як Тютя, коли ще прикидався начальником табору й був одягнений у ту розцяцьковану зміями шкіру, робив тест на виживання? – запитав я товаришів і усміхнувся.
– Звичайно, пам'ятаю, – сказала Луна-Лі й стріпнула головою, ніби відганяючи неприємні спогади, – він тоді обізвав нас лузерами й ботанами і перевів до найнижчого клану. Теж мені – Коннор Маклауд синьомордий знайшовся! – на обличчі дівчини з’явилася усмішка.
– Представник клану безсмертних! – зареготав досі завжди набурмосений Ромчик-Мамай.
– Горець! – і собі тоненько захихотіла Лея, забувши про те, що не снідала.
– Якби на нього шотландський кілт надягти… – не зміг стримати сміху Фродо.
– І маленьку сумочку-спорран причепити спереду, – і собі зайшовся реготом міні-Бетмен.
– Йому б дуже пасувало! – приєднався до загальних веселощів Котигорошко-Спінер, позираючи на похнюпленого Тютю, що стояв біля велетенських муляжів комах і, здається, не звертав уваги на наш регіт та жарти.
Я помітив, що лише одна людина з команди ТТБ була серйозною. Чорнокоса смаглявка, котра обрала собі ім’я Саламандра, напружено вдивлялася в темний простір. Колись ця гора стриміла із землі кам’яним монолітом, а тепер була всередині порожньою. Хижі синьоморди заволоділи нею, перетворивши на свою секретну базу, і готувалися так само заволодіти цілим світом.
Несподівано сміх урвався, ми раптом зрозуміли, наскільки недоречні наші веселощі. А Саламандра обвела всіх присутніх поглядом і тихо сказала:
– Не хочу нікого засмучувати, але, здається, у нас гості.
Я простежив за поглядом чорнявої дівчини і побачив, що до лабораторії впритул наблизилася прозора капсула з десятком синьомордів, які спрямували на нас пінобластери.
– До речі, у мене випадково зберігся підзарядник. Коли Тютя забирав у всіх ґаджети, то просто не помітив його. – Саламандра розстебнула потайну кишеньку на рукаві куртки, дістала невеличкий плаский підзарядник і простягла мені.
– Сподіваєшся, тут, вглибині гори, він працюватиме? – захриплим від хвилювання голосом спитала Луна-Лі.
Я не відповів, бо ніяк не міг потрапити в гніздо айфона, який першим потрапив мені до рук. «А раптом цей підзарядник не підійде?!» – у розпачі думав я. Нарешті в мене вийшло, екран засвітився зеленим, я побачив, що покриття є, і швидко набрав номер бабусі Солі. Затамувавши подих, чекав, аж поки почув механічний голос: «Абонент знаходиться поза...».