Наблизившись до круглого майданчика, де на високу щоглу саме підіймали чорний прапор із зображенням вовчої морди з вишкіреними іклами, я приєднався до гурту незнайомих хлопців і дівчат. А наш таборовий начальник стояв, тримаючи над головою чорну парасолю, і хвилини три мовчки оглядав понурий натовп сонних «екстремалів». Зненацька він гаркнув так, що в мене аж вуха позакладало:
– Увага! Всім вишикуватись у дві колони! Хлопці – ліворуч! Дівчата – праворуч!
Наша юрба почала потроху розсмоктуватися, розділяючись на два загони. Галас стояв шалений – хтось перечепився об слизький камінь, когось збили з ніг, когось виштовхнули з уже вишикуваної колони, не дозволяючи знайти собі місце серед інших.
– Даю ще три хвилини! Хто не встигне стати в колону, переходить у нижчий клан і носитиме ім'я... – Тютя зробив промовисту паузу, а тоді люто прогарчав: – Бо-та-нів!
А тепер вгадайте, хто опинився серед купки переляканих істот, які стояли посеред витоптаного майданчика під зневажливими поглядами дівчачої і хлоп’ячої колон? А головне під знущальним поглядом лисого велетня, вкритого моторошним тату у вигляді переплетених щупалець, зміїних голів та зубастих пащек. Авжеж – це я, Клим Джура, потрапив у клан ботанів, приречених обслуговувати тих, хто знайшов своє місце в екстремальній боротьбі за власне місце в загоні обраних.
– Он скільки лузерів-ботанів я виявив за допомогою простого тесту! — зареготав на-чальник табору «Екстремал» і тут-таки додав свою коронну примовку: – Тю!
Але зараз мені чомусь не хотілося з нього сміятися було зрозуміло, що я втрачаю контроль над ситуацією. І те, що спершу видавалось якимось дурнуватим розіграшем, перетворилося на реальну підставу-пастку. А лисе одоробло, вкрите горою накачаних м’язів, стояло серед цілковитої тиші, що запанувала на майданчику, і мовчки нас роздивлялося. Ніби ми були піддослідними морськими свинками, над якими він збирався проводити наукові досліди. Потім Тютя натис на кнопку своєї здоровенної чорної парасолі, і вона з голосним клацанням закрилася. Тієї ж миті дощ, що безупинно поливав наші намети й голови, скінчився. Ніби його вимкнули.
– А тепер – слухай мою команду! Відсьогодні кожен учасник табору «Екстремал» носитиме на руці контрольний браслет, а на шиї — бейджик з порядковим номером та QR-кодом. Пересуватися територією можна лише з дозволу командира загону. Кожне порушення карається перебуванням в екокамері.
Промовивши останні слова, похмуре монстрило раптом ошкірилось, зареготало і показало вказівним пальцем, схожим на сардельку, у бік старезного дуба. Я напружив зір і раптом побачив, що з великого дупла дуба стирчить чиясь руда кудлата голова. Придивився пильніше й зрозумів, що звідти визирає мій сусід по намету Ромчик Гунька — це його я сьогодні на світанку розбудив своїм вереском, і через мене Ромчик проспав і спізнився на лінійку.
– Усі побачили? Це перший відвідувач нашої екокамери, так би мовити, пробний екземпляр. Він пробуде в дубовій камері лише півгодини. Наступні порушники відбуватимуть покарання залежно від штрафних балів.
Видно було, що Тютю так потішила демонстрація камери всередині дерева, що він не втримався й зареготав, висолопивши здоровезного червоного язика, на якому теліпався золотий кульчик з яскраво-синім камінцем.
І саме в цю хвилину я раптом подумав: «Ні, нормальна людська істота не може розмовляти, їсти й пити, маючи на язиці такий ідіотський пірсинг...»
Регіт Тюті раптом урвався, і він гаркнув:
– Розійтися! Даю на сніданок рівно півгодини. Хто спізниться... – Тютя хитнув лисою головою в бік старого дуба.
Усі, хто стояв на майданчику, прожогом кинулися до величезного шатра, де розташувалася таборова кухня. А я, ховаючись за кущами, побіг до густих заростів ялівця, що вкривали гору і де вчора, підіймаючись на вершечок Підстави, випадково натрапив на печеру. Відгорнувши купу сухих гілок, якими був замаскований вхід до криївки, проліз усередину, ввімкнув ліхтарика і почав розробляти план втечі.
Але спершу я маю розповісти, з чого все почалося...
* * *
Розділ 3.Як лузер перетворився на шукача екстремальних пригод
Зараз мені самому важко повірити, але ще два роки тому я був повним лузером і боягузом. Мене так залякав Сашко Смик на прізвисько Кактус, хлопець із сусідньої квартири, що я навіть на вулицю виходив, сторожко озираючись на всі боки. А коли помічав свого ворога, то тікав від нього, як наполохана миша від шаблезубого тигра. Можливо, я й досі залишався б усе тим же Климом Джурою – самотнім мрійником і невдахою, коли б не трапилась та неймовірна історія. На Землю прибув десант хижих чужопланетян-синьомордів, які хотіли заразити все людство вірусом страху.