Далі не слухав, набрав номер Жука, потім Зайця – той самий голос повідомив, що абонент не може прийняти мій дзвінок. Ще одна спроба – дзвінок до батьків. Хай вони далеко, на розкопках на горі Треп у Шотландії, але зможуть зв’язатися з котримось із членів ТТБ. Але й цього разу мені не пощастило. Інших номерів людей, котрі б повірили в дику історію про прибульців та ще й змогли б допомогти, я не знав. Уже майже ні на що не сподіваючись, я витяг з кишені візитівку того веселого хлопця, що підвіз мене до Підстави і пропонував звертатися в разі якихось непередбачених обставин. Швидко набрав номер мобіли й зачаїв подих. Нарешті! Я почув веселий голос Байбака, якого друзі називали Баком.
– Баку, це Клим. Я вклепався в погану історію, якщо можеш, додзвонись до моєї бабусі. Номер я ось зараз надсилаю тобі есемескою, – прокричав я. Перекажи їй – рівень небезпеки першого ступеня. Я розпочинаю операцію «Антижаб», але потрібна підтримка всіх членів ТТБ.
Кілька секунд Бак помовчав, а потім заговорив по-діловому, без звичних жартів та примовок:
– Климе, що за дурня? Супутник показує на карті місце твого перебування... всередині тої гори, яку ти називав Підставою. Ти заблукав у печері? І що за операція «Антижаб»? І бабуся, яка має тебе виручати, – ти й справді хочеш, щоб стара жінка здиралася на ту крутезну гору? Хлопче, ти там часом не обкурився?
Зрозумівши, що розраховувати ми можемо лише на власні сили, я все ж відправив Байбакові номер бабусиного телефону. А раптом спрацює? А тоді приєднався до своїх товаришів, які сховалися за прозорим контейнером із врятованими ікринами, сподіваючись, що синьоморди не наважаться стріляти у власний інкубатор.
* * *
Розділ 20. Це не сон і не галюцинація!
Ми сиділи на підлозі, притулившись до теплої стінки контейнера, в якому постійно зберігалася комфортна для ікрин температура, і шукали виходу з безвихідної ситуації. Мушу сказати, що члени новоутвореного Товариства Ботанів дивували мене все більше, я не почув від них жодних нарікань ні від дівчат, ні від хлопців. Хоча це ж я наполягав на тому, щоб захопити інкубатор, а потім обмінювати ікрини на тих, хто перебував у синьомордівському полоні. Справді, ця ідея була божевільною, але іншого виходу я не бачив. Щоправда, Ромчик-Мамай пропонував тікати з Підстави, проривши під загорожею підкоп, але наша команда на це не погодилась.
– Я заблокував верхній люк, поки ти говорив по мобілі, – по-діловому повідомив мій колишній сусід, стріпнувши рудим чубом. – Між іншим, міг би сказати, про що ти там домовився. Здається, ти просив, щоб сюди на допомогу прибула твоя бабуся? – я бачив, що вимовивши останні слова, Ромчик-Мамай ледве стримався, щоб не додати щось уїдливе.
– Не знаю, – чесно признався я, – єдина людина, до якої я додзвонився, це дальнобійник з кумедним прізвищем Байбак, який підвіз мене до Підстави. У дорозі ми з ним подружилися, бо, як виявилося, обидва любимо співати жалісну дитячу пісеньку про байбачка. Тому на прощання Бак дав мені свою візитівку. Коли ж зараз я пояснив, у чому справа, він, здається, вирішив, що в мене поїхала стріха.
Рум’яна й схвильована принцеса Лея, стримуючи сльози, запитала:
– Музиканте, як ти думаєш, що вони з нами зроблять, коли доберуться до інкубатора?
Однак відповісти їй я не встиг – несподівано почувся різкий звук, ніби луснула повітряна кулька, велетенські муляжі мурашок і хрущів, тарганів і богомолів, мух, комарів, ґедзів та джмелів задрижали так, ніби хотіли розлетітися й розповзтися по всій лабораторії, а потім з гуркотом попадали на підлогу. За мить серед уламків гігантських комах стояв... маленький жовтий автомобільчик марки «Запорожець», схожий на іржаву консервну бляшанку, з якого вистрибнули мої вірні друзяки – Жук і Заєць. Я прожогом кинувся до машини, і все ще не вірячи, що це відбувається в реалі, відчинив передні дверцята. Звідти, ледь кивнувши мені головою, вийшла моя бабуся Соля. Вона ж – геніальна винахідниця часольоту, замаскованого під старий «Запорожець», а також президент Таємного Товариства Боягузів пані Соломія Джура.
Швидко оглянувши лабораторію, бабуся на якусь мить затримала пильний погляд на контейнері з яскраво-синіми ікринами. Потім поглянула на завмерлого під стіною Тютю і врешті помітила синьомордів, що зависли в темному просторі, упритул наблизивши свою бойову капсулу до зовнішньої стіни лабораторії, й тримали нас під прицілом десятка пінобластерів.