Пані Соломія так лагідно усміхнулась мені, займаючи місце спереду, що знову стала схожа на мою рідну бабусю Солю. Потім її погляд посуворішав, вона нахилилася над пультом, ввела координати місця призначення – і ми помчали крізь час і простір. Власне, про те, що ми «мчали крізь час і простір» я написав тому, що саме так це показують у фантастичних фільмах. Насправді, усе було просто.
Не встиг я й словом перемовитись з Жуком і Зайцем, як наш часоліт вже перемістився до Шотландії, майже на самий вершечок гори, що мала назву Треп. Я згадав, скільки часу й сил мені довелося витратити, щоб здертися на Підставу, і вже вкотре оцінив бабусин винахід. На пласкому вершечку гори Треп було важко знайти захищене від сторонніх очей місце. Але, готуючись до переміщення, бабуся за допомогою супутникової карти відшукала невеличку, порослу густими чагарниками терасу, розташовану біля самого верхів’я. Там ми й залишили наш «Запорожець».
Ступивши на порослий ялівцем кам’янистий вершечок гори, ми нарешті побачили кромлех. Видовище й справді було фантастичне – гігантські обтесані брили, розставлені концентричними колами, справляли досить похмуре враження. А уявити, як стародавні мешканці цих країв могли звести таку колосальну споруду, було не можливо. Здавалося, це зробили представники якоїсь могутньої позаземної цивілізації. Адже навіть надсучасна земна техніка була неспроможна підняти на високу гору ці багатотонні блоки, а потім створити з них лабіринт. Найдивнішим було те, що біля цих мегалітів ми не помітили ні моїх батьків, ні будь-кого з членів археологічної експедиції.
– Пані Соломіє, пробачте, але ви впевнені, що ми втрапили в потрібне місце? – не втримався Заєць і висловив те, що крутилось у мене на язиці.
– Справді, я думав, що тут кипить робота... – Жук здивовано озирався, шукаючи сліди присутності людей. – А де ж викопані ями, в яких археологи знаходять уламки давньої цивілізації, обмітають їх спеціальними щіточками, вивчають і передають у музей?
– У тебе досить примітивне уявлення про роботу археологів, – відповіла бабуся, яка вже знову перетворилася на ділову і владну пані Соломію Джуру. Але видно було, що й вона здивована і занепокоєна.
А в мене в голові наче щось клацнуло – нарешті я зрозумів, чому назва цієї гори здалася мені дивною.
– Слухайте, а ви знаєте, як перекладається з англійської слово «треп»?
Хлопці заперечливо похитали головою, а бабуся заклопотано звела брови й відповіла:
– Треп – це пастка!
* * *
Розділ 23. Мама залишає нам повідомлення
– Здається, у синьомордів є почуття гумору, хоча й досить своєрідне, – промовила бабуся, оглядаючи велетенські брили, що були розставлені концентричними колами й утворювали лабіринт. – Назви Підстава і Пастка цілком відповідають тому, що вони влаштували, хитро заманивши нас у свої тенета.
– Мама й тато не могли не залишити якихось знаків. Пам’ятаєте, як ми розшукали їх у пустелі, неподалік від єгипетської піраміди, коли синьоморди вперше прибули на Землю? Тоді тато залишив на піску таємні знаки роду Джур і подавав сигнали за допомогою світлової абетки.
– То чого ж ми чекаємо? Ходімо на пошуки. – Жук глянув на мене зі співчуттям.
А Заєць, як завжди, підбадьорливо усміхнувся, показавши два довгі передні зуби, за що, власне, й отримав своє прізвисько.
Обшукавши всю плескату, мов млинець, поверхню гори Треп і не знайшовши жодних слідів, ми зрозуміли, що час заглибитись у таємничий кам’яний лабіринт. Тепер мене не цікавили жодні археологічні знахідки й відкриття, про які я так мріяв, коли просив батьків взяти мене з собою на розкопки. Головне було якнайшвидше розшукати маму, тата та їхніх колег, які безслідно зникли.
– Заходимо до лабіринту разом і весь час тримаємо одне одного в полі зору. Не вистачає ще й нам загубитися! – наказала пані Соломія і рішуче ступила всередину кромлеха.
Ми йшли і йшли, намотуючи коло за колом, переходячи з одного кам’яного кільця в інше – вужче і тісніше, але жодного знаку, який могли залишити батьки, так і не помітили. Урешті, коли наш невеличкий загін досяг центру лабіринту й ми знесилено опустились на землю, щоб хоч хвилину перепочити, Жук вигукнув:
– Дивіться, біля того каменя щось мерехтить!
Першим біля великої, обтесаної з усіх боків каменюки опинився я і не зміг втриматися від радісного крику: