– Оберіг!
Бо справді, під круглу брилу був підкладений мамин оберіг, який бабуся подарувала їй на минулий день народження. Це був невеличкий камінь медового кольору, що випромінював ніжне сяйво і дуже пасував до маминих очей. Мама носила оберіг на срібному ланцюжку на шиї і ніколи з ним не розлучалася. Я підняв камінець за тонкий ланцюжок, придивився і раптом помітив, що світло в ньому пульсує з певними проміжками. Так, це була світлова абетка, якою досконало володіла моя мама!
Бабуся взяла в долоню пульсуючий світлом камінець і швидко розшифрувала послання:
- Не зрушуйте камінь з місця... там провалля... прикладіть жаб’ячу лапу до зображення... відкриється прохід у підземну галерею...
– Ось цей знак, – я вказав на контур жаб’ячої лапи, вибитий зверху на круглій каменюці, – точно такий, як я бачив у синьомордівському інкубаторі, коли знайшов куб із захованими ґаджетами.
Але тоді поруч був Тютя і, приклавши його лапу до кришки, я зміг добратися до айфона й передати повідомлення бабусі. А зараз я в розпачі дивився на хитрий синьомордівський замок. І несподівано помітив, що Жук... сміється.
– Ти що, сказився?!! – гаркнув я, і мені страшенно схотілося вдарити по його нахабній пиці.
– Візьми, – хлопець, так само усміхаючись, простягав мені прозору плівочку, що нагадувала обриси жаб’ячої лапи. – Ти ж бачив, як я тиснув лапу твоєму бідолашному Тюті. Ти ще визвірився на мене. Саме тоді я й зняв силіконовий відбиток з його лапи. Про всяк випадок. Ти ж знаєш, у мене ціла колекція відбитків. Серед них, між іншим, і твій є.
– Не ображайся на Жука – це він просто ще не відійшов від нашого останнього виступу. Він там грав кінченого дурбелика, який всіх дістає. І робив це, балансуючи на канаті під самим куполом цирку. – Заєць усміхнувся, продемонструвавши свої «фірмові» передні зуби.
Пані Соломія похитала головою і нагадала:
– Хлопці, на жаль, це не циркова вистава, ми ще не знаємо, які несподіванки чекають на нас у підземній галереї. Може, почнемо серйозно працювати?
Обережно натягнувши на праву долоню липку силіконову плівку, я приклав руку до зображення пазуристої жаб’ячої лапи, вибитого на шерехатій
поверхні круглої брили. Ледь гойднувшись, вона плавно зрушила з місця і перекотилася на кілька метрів убік. З отвору, який утворився в землі, почали підніматися рухомі сходи, що закінчувалися широкою платформою. І я пригадав, як на місці нашого з Ромчиком намету з нещасливим номером 13 з’явилися точнісінько такі сходи, по яких з-під землі піднімалися синьоморди, озброєні пінобластерами.
* * *
Розділ 24. Найкращий той синьоморд, що перебуває в анабіозі
Першими на рухомі сходи застрибнули Заєць і Жук. Зробили вони це так легко й весело, що я, не вагаючись, піднявся на платформу і став на ескалатор, який повіз мене в підземну галерею. За мить до мене приєдналася пані Соломія Джура, яка під час наших таємних операцій нагадувала відчайдушну каскадерку, готову виконати найнебезпечніший трюк. Спустившись до підземного тунелю, ми разом з хлопцями рушили в бік освітленої галереї, сторожко озираючись на всі боки й готові до будь-яких несподіванок. Але те, що ми побачили у великій яскраво освітленій підземній залі, змусило нас завмерти на місці.
– Пані Соломіє, – ледь чутно прошепотів Жук, – ви теж це бачите? Чи у мене від надмірної дози адреналіну почалися збої в програмі? Музиканте, скажи, ти також це впізнаєш?
Так, це ж точна копія тієї підземної галереї на узбережжі Червоного моря, в яку ми потрапили рік тому. Погляньте, під стінами стоять такі ж прозорі капсули. От тільки всередині них не ті дивовижні істоти, яких давні єгиптяни вважали своїми богами, а дорослі вгодовані синьоморди. І загорнуті вони, як курчата бройлер, в якусь блискучу тканину, схожу на фольгу. Лише сині мордяки видно крізь прозору поверхню капсули.
– Вони що – сплять? – вражено запитав Заєць, сторожко підступаючи до найближчої капсули. – Слухайте, а ця капсула відкрита і... порожня. Лише срібляста тканина валяється на підлозі. А ще є сліди синьомордівських лап з пазурами й перетинками.
– Скоріш за все, ці космічні прибульці перебувають в анабіозі, і вже досить давно, – промовила президент ТТБ, роздивляючись капсули. – Гадаю, ми потрапили на одну з їхніх секретних баз, де вони залишили своїх представників у законсервованому, так би мовити, стані. Щоб у разі потреби повернути їх до життя і дати бойові завдання.
– А де ж тоді мама й тато? І чому одна капсула виявилась порожньою?