— Одер! — голосно сказав хтось.
І всі, хто сидів, лежав, читав, спав, потяглися до вікон. Поїзд пересікав кордон Німецької Демократичної Республіки.
Андрій та Алім — делегати від московського студентства на Всесвітній фестиваль молоді і студентів — теж підійшли до вікна і стали дивитись. Ось вона, Німеччина, та сама, звідки прийшла страшна війна, що залила кров'ю землю, спустошила міста й села… Друзі мовчали, згадуючи важкі картини недавнього минулого.
… Опівдні, у спеку, поїзд ввійшов до заскленої галереї Східного берлінського вокзалу і застиг біля перону. Заграв оркестр, долинув шум вітальних голосів.
Андрій і Алім, схвильовані, зупинилися біля виходу.
Вибратися з вагона було не так просто: перон заповнили тисячі юнаків і дівчат. Вони обіймали гостей, тиснули їм руки, підносили квіти.
Зазвучав гордий, бойовий Гімн демократичної молоді. Здалося, що перон розширився і навколо стало ще світліше, красивіше, святковіше.
… Напередодні відкриття фестивалю друзі прийшли на Потсдамську площу, на нічим не позначений і не окреслений кордон двох зон — західної і східної.
На тому боці юрмилася молодь, чулися вигуки суперечки. Вулицю перегороджували штуммівські поліцаї, які не пропускали у східний сектор Берліна. Вгодовані, озброєні пістолетами і кийками, вони відтісняли натовп, а він усе зростав і зростав. Молоді руки міцно тримали й піднімали високо над головою червоні прапори, плакати з зображенням голуба миру.
Зростав натовп, зростало напруження, зростав шум голосів… Перед поліцаями розгорнувся і замайорів на вітрі великий голубий прапор.
Прапороносець — засмаглий чоловік років тридцяти, з закачаними рукавами — подав команду:
— За мною! Хай живе мир у всьому світі! — і зробив крок вперед.
Усі заспівали. Натовп заворушився. Утворилася струнка колона. Поліцаї в заміщанні відступили, ланцюг розірвався, і колона вступила у східний сектор.
— Так було і в червні, у день всенімецького зльоту молоді, — сказав юнак, який стояв поруч з Андрієм. — Вони й тоді намагалися нас роз'єднати, а молодь прорвалася… Вагнер, здрастуй! — кинувся він назустріч прапороносцю, що наближався.
— Здрастуй, Едуард! — озвався той, витираючи спітніле обличчя.
— Прийшли?
— Як бачиш.
Прапороносець посміхнувся і потиснув руку другу.
Колона витягнулась і зупинилась.
Андрій, не відриваючись, дивився на прапороносця. Вагнер… Це прізвище говорило про щось знайоме і близьке:
— Карл Вагнер? — не втримався він і підійшов впритул до прапороносця.
— Авжеж.
— Син Альфреда Вагнера?
Прапороносець широко посміхнувся.
— Здається, я знаю, хто ви, — після деякого замішання сказав він по-російськи і простягнув руку.
— Карл!.. Карл!.. Рушили… — залунали голоси.
Колона прямувала по Берліну до Трептовського парку. До неї приєднувалися все нові й нові шереги.
Карл ішов, тримаючи під руки Аліма й Андрія.
— Я і батько залишилися там. Виїжджати було б неправильно. Ми не могли ухилятися від боротьби за майбутнє Німеччини… Ми — німці-патріоти — теж не сидимо склавши руки. Ми боремося за єдину демократичну Німеччину.
Очі в Карла були батьківські, такі самі ясні, правдиві. В них палав той самий невгасимий вогонь. Грязнов дивився на нього і думав, що в Німеччині тепер багато людей, які зможуть пройти не тільки через кордон штуммівських поліцаїв, але й через будь-які перешкоди.
— Я комуніст, — продовжував Вагнер. — Я довго думав, перш ніж став ним, і тепер усі мої сили належать комуністичній партії.
Вони проходили повз високий постамент, на якому стояла величезна постать радянського воїна-переможця. Він тримав у руках врятовану дитину. Біля ніг воїна лежала розбита, колись зловісна свастика — символ фашизму. Важкий меч розсік її і повалив у прах.
Сонце яскраво освітлювало обличчя воїна, який виконав свій священний обов'язок. Воно було суворо-спокійне і мужнє. Посланці народів підходили до підніжжя пам'ятника, клали квіти і, відійшовши вбік, дивилися на просте обличчя воїна. І в устах кожного з них всіма мовами звучала клятва: «За мир!».
